Розділ 10: Кавалерія прибула, або Вибух за розкладом

— Приберіть від мене цю... цю пернату, латунну, крякаючу катастрофу! Госпіталізуйте її негайно! — верещав граф Олбані на всю підземну залу, втрачаючи останні залишки свого столичного лоску, престижу та аристократичної гідності.

Намісник провінції, чиє обличчя зараз було щільно втиснуте в мокре кам’яне покриття підлоги крипти, судорожно намагався відштовхнути від себе Лу’ну. Проте зробити це було фізично неможливо: один із важких, забезпечених купою інженерних коліщаток «Анти-болотяних всюдиходів» дівчини намертво заклинило безпосередньо на його розкішному, дорогому комірі з добірного горностаєвого хутра. Механізм діда Едгара зреагував на хутро як на потенційну загрозу з боку дикої фауни і заблокував фіксатори.

— КРЯ-Я-Я-Я-К!!! КРЯ-Я-Я-Я-К!!! — невблаганно, з регулярністю добре налаштованого імперського хронометра повторював лівий чобіт прямо у праве вухо нещасному графу, періодично обдаючи його напудрені щоки короткими струменями гарячої лавандової пари.

Культисти в брудних чорних балахонах, нарешті оговтавшись від шоку після цього незапланованого авіаційного маневру, з дикими криками кинулися на допомогу своєму панічно вовтузячись лідеру. Але Кассіан Морвейн діяв на випередження. Зі звуком, схожим на удар велетенського кришталевого дзвону, він миттєво виставив перед собою і Лу’ною монументальний, дзеркальний Щит Заперечення роду Морвейн. Двоє нападників, які бігли першими, з розгону влетіли в цю невидиму стіну і з глухим стогоном відлетіли назад, ретельно порахувавши спинами кам’яні рельєфи стіни.

Проте чисельна перевага все ще була на боці заколотників. Інші троє культистів уже стрімко обходили старосту з флангів, синхронно піднімаючи свої вигнуті ритуальні кинджали і починаючи плести складне, багряне закляття крові вищого порядку. Повітря навколо них завібрувало, стаючи гарячим і липким.

— Лу’но, вставай, заради всього святого, ворушися! — відчайдушно кричав Кассіан, підтримуючи згасаючий срібний контур щита і відбиваючи чергову ментальну атаку. — Мої резерви не гумові! Я не можу тримати трьох дипломованих магістрів крові одночасно, поки ти катаєшся на наміснику провінції!

Раптом товста кам’яна стіна підземелля з правого боку не просто тріснула — вона з оглушливим, тектонічним гуркотом розлетілася на тисячу дрібних шматків. Крізь пил, уламки столітньої цегли та хмари вапна до зали увірвався гучний, розкотистий демонічний регіт, який супроводжувався пронизливим свистом і кашлем якогось абсолютно божевільного, перевантаженого парового механізму.

— ДОРОГУ НАУКОВОМУ ПРОГРЕСУ ТА ІНЖЕНЕРНІЙ ДУМЦІ! — на всю глотку проорав дід Едгар Д’Авалос, тріумфально залітаючи в залу верхи на тій самій гігантській латунній трубі. З її сопел в усі боки з шаленою швидкістю летіли зелені магічні іскри, палаючі шестерні та болти, змушуючи культистів панічно розбігатися по кутках.

Слідом за цим технічним непорозумінням крізь утворений пролом ефектно, розміреним шагом ступив лорд Вергард Уфін. Його важкий демонічний плащ із чорного оксамиту велично розвивався від власного, персонального магічного вітру, навколо пальців вирувало фіолетове пекельне полум'я, а в лівій руці він... з абсолютною, філігранною точністю тримав тонку порцелянову чашку чаю леді Валерії, з якої навіть не вихлюпнулося ні краплі.

Сама леді Валерія Морвейн йшла за ними слідом, суворо й велично спираючись на свою срібну тростину. Кожен її крок віддавався в підлозі крижаним інеєм. За її спиною, тримаючи арбалети напоготові, бадьоро марширував загін королівських гвардійців на чолі з капітаном Браном, який від усього побаченого хаосу вже нервово сіпав лівим оком.

— Дідусі?! Бабусю Валеріє?! — Лу’на нарешті зробила складний акробатичний рух, із тріском відчепила заклинений чобіт від розірваного хутряного коміра графа і важко підвелася на ноги, поспіхом обтрушуючи столітній пил зі своєї робочої мантії.

— Зірочко моя, сонечко некромантське! — Вергард делікатно, з витонченим світським поклоном поставив гарячу чашку чаю прямо на голову одного з непритомних культистів, який так вдало лежав поруч. — Хтось посмів зіпсувати твою навчальну практику в цьому сирому, мокрому і вкрай некомфортному гнізді? Едгаре, друже мій, показуй пальцем, куди саме мені стріляти твоїм шаленим самоваром, щоб розігнати цю столичну самодіяльність?

— Зараз-зараз, почекайте, не під руку! — Едгар гарячково крутив гігантські гайки на своїй трубі, яка від перевантаження вже почала світитися яскраво-червоним кольором і видавати звуки розлюченого дракона. — Цей стародавній накопичувач Морвейнів, судячи з моїх індикаторів, зараз працює на зворотній некротичній тязі! Якщо я підключу свій експериментальний Некро-деструктор безпосередньо до його центральної багряної жили, ми зможемо примусово повернути всі вкрадені душі назад на болота! Ну... або, якщо я помилився з полярністю на пів міліметра, ми відкриємо прямий, стабільний портал на курячу фабрику в сусідньому магічному вимірі. Шанси, в принципі, п'ятдесят на п'ятдесят! Ризик — діло благородне!

— Едгаре, ні! Тільки не твої просторові експерименти! — обурено вигукнула леді Валерія, загрозливо піднімаючи тростину. — Тільки не куряча фабрика іншого виміру! Мій замок і моя нервова система цього технічного прориву точно не переживуть! Курей мені тут ще не вистачало для повного підпорядкування!

Граф Олбані, скориставшись тим, що увага прибулих титанів на мить розпорошилася через суперечку про птахівництво, зробив відчайдушний ривок. Він підповз до чорної колони і з диким виском вилив на її основу цілий флакон власної, концентрованої магічної крові.