Розділ 9: Війна титанів у вітальні

Тим часом у головній залі замку Морвейн атмосфера розжарилася до такого екстремального стану, коли навіть вікові камені похмурих стін, здавалося, готові були ось-ось розплавитися й потекти донизу гарячою лавою.

Лорд Вергард Уфін, вищий демон і за сумісництвом один із найнебезпечніших істот потойбіччя, та леді Валерія Морвейн, залізна матриархиня стародавнього некромантського роду, пили ранковий чай. Це було величне й водночас моторошне видовище, яке Кай обов’язково заніс би до свого блокнота під заголовком: «Грандіозна і фінальна битва титанів минулої епохи». Вони сиділи навпроти одного одного у високих готичних кріслах, розділені лише тонкою лінією антикварного столика, і повітря між ними буквально тріщало від невидимих магічних іскор.

— Ваша внучка, лорде Уфін, — крижаним, ідеально відточеним тоном промовила леді Валерія, ставлячи порцелянову чашку на блюдце з такою аристократичною точністю, що не пролунало жодного, навіть найменшого звуку, — це якесь ходяче, катастрофічне порушення всіх мислимих законів природи, логіки та вищої магії. Вона абсолютно не контролює свій дар. Ба більше, вона змушує прадавніх, шанованих померлих розмовляти й качати права, наче вони перебувають не на священному цвинтарі, а на брудній базарній площі під час ярмарку! Справжня, класична некромантія — це сувора наука абсолютного підпорядкування та залізної волі, а не безкоштовний клуб за інтересами для скривджених утоплеників!

Вергард делікатно, відстовбурчивши мізинець, відкусив крихітний шматочок мигдального печива, кумедно заплющив очі від удаваного жаху, але відповів із бездоганною, білосніжною посмішкою, в якій на мить блиснули гострі демонічні ікла:

— О, пані Валеріє, ваша головна трагедія в тому, що ви ментально застрягли десь у минулому тисячолітті, серед покритих пилом фоліантів. Суворе підпорядкування, залякування, закляття болю... Ну це ж так нудно, по-міщанськи і банально. Батіг, ланцюги, магічні нашийники... Ну де тут, я вас питаю, чистий політ творчої фантазії? Моя люба внучка Лу’на має те, чого ніколи не було і не буде у ваших сухих, нудних академічних магів — колосальну харизму! Мертві слухають її і піднімаються з могил просто тому, що вона їм щиро подобається як особистість. Це ж геніальний прорив у магічній економіці! Ніяких енергетичних витрат на утримання підтримуючих заклять. Екологічно чиста, природна некромантія нового покоління! А щодо контролю... Ну, подумаєш, підірве вона випадково пару-трійку ваших замкових веж чи випадково висушить болото, з ким не буває в її ніжному віці? Омолодження інфраструктури! Я ось, наприклад, у її роки взагалі через невдалий експеримент випадково спалив дотла маленьке, але дуже горде герцогство на сьомому колі Пекла, і нічого — мій батько тільки весело посміявся і виписав мені нові кишенькові гроші.

Валерія стиснула срібну рукоятку своєї тростини у вигляді голови ворона так міцно, що її тонкі пальці моментально побіліли, а камінь в очах птаха спалахнув гнівним багрянцем. У її пам’яті раптом яскравим спалахом пронеслася їхня далека, шалена юність.

П’ятьсотт років тому цей самий Вергард — тоді ще зухвалий, неймовірно красивий і нестерпний молодий демон — точно так само сидів на перилах балкона Королівської Академії, елегантно жував заморські фрукти і знущався з її бездоганних контурів підпорядкування. Вона згадала, як під час випускного балу він, намагаючись вразити її уяву, прикликав у головну залу засідань цілий оркестр пекельних гончих, які три дні поспіль вили серенади під вікнами ректора, поки Валерія намагалася здати іспит з вищої демонології. Він зовсім не змінився. Все той же хаос, загорнутий в ідеальний дорогий сюртук.

— Це велика, законна Імперія, а не ваше анархічне підземне Пекло, лорде Вергард! — карбуючи кожне слово, просичала леді Валерія, подаючись уперед. — Тут існують суворі державні закони, кодекси та правила безпеки! І якщо ця непередбачувана дівчинка принесе сюди свій сімейний хаос і зруйнує баланс Морвейна...

В цю саму секунду важкі, дубові, триметрові двері головної зали не просто відчинилися — вони з оглушливим гуркотом і тріском буквально розлетілися навстіж, ледь не злетівши з кованих завіс.

На порозі, важко й хрипко дихаючи, з’явився великий винахідник і дід Лу'ни — Едгар Д’Авалос. Його біла сорочка була хаотично розстебнута на три ґудзики, сиве волосся стирчало в різні боки, наче після прямого удару блискавки, а на носі, тримаючись на чесному слові й магічному клею, сиділи аж три пари різнокольорових інженерних окулярів одночасно — з лупами, лінзами та миготливими синіми індикаторами. В руках він, як найцінніший скарб, тримав величезну, покручену латунну трубу невідомого призначення. Прилад шалено вібрував, видавав дивні звуки, схожі на качине крякання, підозріло гудів на всю залу і періодично випускав у стелю густі хмари отруйно-зеленого парфумованого диму.

— ВЕРГАРДЕ! ВАЛЕРІЄ! — на всю глотку закричав Едгар, переступаючи через уламки дверей і ледь не заплутавшись у власному плащі. — Негайно кидайте свій клятий світський чай і дурні суперечки про минуле! Мій портативний радар квантових аномалій, який я абсолютно таємно і суто з міркувань безпеки вмонтував у ліве вухо... ну, тобто, я хотів сказати, в навігаційний компас Лу’ни... прямо зараз зафіксував критичний, просто катастрофічний рівень некротичного всмоктування енергії! Хтось зсередини активував прадавній, законсервований накопичувач сил у Великій Трясовині! І діти — Лу’на, твій Кассіан і решта цієї банди — пішли прямо туди, в самий епіцентр!

Леді Валерія миттєво, одним різким рухом підвелася зі свого крісла, повністю забувши про свій знаменитий аристократичний холод, стриманість та болі в суглобах. Очі старої некромантки розширилися від жаху: