Розділ 7: Профспілка болотяних потопельників та раптова інспекція

Потужний, залізистий викид некромагічної енергії, що прокотився цвинтарем і миттєво перетворив соковиту цвинтарну траву на невагомий сірий попіл, остаточно й безповоротно змив залишки аристократичного, столичного спокою з блідого обличчя Кассіана. Навіть його ідеально випрасуваний, накрохмалений магічний комірець старости курсу, який зазвичай тримав форму за будь-яких погодних умов та апокаліпсисів, зараз якось жалібно зіщулився, зм’як і повністю зів’яв від торф’яної вологи.

— Це... це не просто спонтанний викид накопиченої в землі сили, — ледь чутно, судорожно прошепотів староста, його пальці так міцно стиснули родинний срібний жезл із вороном, що костяшки пальців стали білішими за мармур. — Це справжній епіцентр. Джерело пульсації змістилося. Воно йде прямо з Великої Трясовини, з самого серця запечатаних топів.

— Яка дивовижна експресія! Який глибокий, насичений, монументальний відтінок чистої гастрономічної катастрофи! — захоплено, з щирим творчим вогником ув очах прокоментував Кай, витягуючись усім тілом і заглядаючи вглиб клубочливого болота через крихітний круглий монокль із темним склом, який він невідомо де і коли встиг дістати з кишень свого бездоганного сюртука. — Лу’но, зірочко моя некромантська, дивись швидше туди, ліворуч від старого пня. Там щось дуже активно й незвично рухається. І судячи з траєкторії та швидкості, воно явно не збирається надсилати нам офіційне прохання про аудієнцію чи чекати, поки ми доп’ємо чай магістра Патрика.

З густого, важкого, жовтувато-сірого і відверто смердючого туману, що суцільною стіною піднявся над гнилою трясовиною, почали одна за одною повільно матеріалізуватися дивні постаті. Проте, на превеликий подив усіх присутніх, це були аж ніяк не класичні, грізні й безжальні зомбі, не криваві упирі чи моторошні примари з древніх імперських легенд, які зазвичай піднімалися, щоб шматувати все живе на своєму шляху. Це була неймовірно строката, галаслива і вельми, вельми незадоволена купа болотяних потопельників найрізноманітнішого ступеня свіжості та історичної давнини.

Попереду всієї цієї дивної процесії велично, наче адмірал примарного флоту, плив знайомий Лу’ні дух Огастус. Його напівпрозоре, бліде обличчя зараз виражало таку крайню міру глибокого бюрократичного обурення, яку можна зустріти хіба що у старшого податкового інспектора столиці в кінці звітного кварталу. Слідом за ним троє старих, покритих тріщинами кістяків у залишках рибальських сіток слухняно й важко тягнули по багнюці... величезне, мокре дубове колодце. На цьому колодці, по-турецьки підібгавши під себе товсті зеленуваті ноги, поважно сидів дуже мокрий, вкритий шаром свіжої ряски та річкових равликів старий водяник.

— Стійте, антропоморфні гнобителі робочого класу потойбіччя! — патетично, змахнувши тонкими прозорими руками, вигукнув Огастус, зависаючи точно над найбільшою калюжею рідкої грязюки. — Ми прийшли сюди, щоб офіційно і привселюдно заявити свій рішучий протест!

Лу’на кілька разів розгублено моргнула, опустила руку з уже сформованим, палаючим фіолетовим вогнем бойовим закляттям підкорення волі і здивовано звела брови: — Протест? Який ще протест? І, власне, кому саме?

— Вам! Усім некромантам разом узятим! Усій вашій зажерливій Імперії! І особисто оцій залізобетонній, суворій пані в чорному, яка керує в цьому замку! — Огастус обурено ткнув довгим прозорим пальцем у бік гострих шпилів замку Морвейн, що виднілися вдалині. — Це просто нестерпно! Це порушення всіх мислимих і немислимих прав померлих! Мало того, що якась невідома столична тварюка раз на тиждень приходить і підло висмоктує з нас весь наш законний, робочий некромагічний фон, позбавляючи сил навіть на те, щоб пристойно вити вечорами, так тепер ще й ваші божевільні студентські артефакти! Мої хлопці з третього топяного сектору категорично відмовляються перебувати в стані посмертя на таких рабських умовах! Нам терміново потрібні тверді державні гарантії безпеки, сухі, теплі підвали без протягів для відпочинку та фінансова компенсація за моральні збитки від латунних коробок вашого дідуся, які скажено крякають на весь цвинтар і засмоктують наші носи!

Старий водяник на колоді солідно, важко кивнув головою, з хлюпанням виплюнувши з рота маленьку, абсолютно фіолетову живеньку жабу: — І рибу! Вимагаємо нормальну, немодифіковану рибу! Вся риба в моєму рідному болоті через ваші кляті магічні експерименти та витоки енергії тепер світиться в темряві яскраво-фіолетовим світлом, плаває виключно черевом догори і, що найжахливіше, вголос матюкається вишуканою староельфійською мовою, заважаючи спати! Мої русалки через це крутять пальцем біля скроні, влаштували мені бойкот і офіційно вимагають негайного переведення в чисті столичні фонтани поруч із мерією!

Кассіан Морвейн обома руками схопився за голову, ледь не випускаючи свій жезл у грязюку: — Вони... вони організували мітинг. Профспілковий мітинг. Потопельники та водяники організували санкціонований мітинг на моєму власному, родовому болоті Морвейнів! Лу’но, благаю тебе, скажи мені як майбутній магістр, що ти не маєш до цієї акції протесту жодного прямого чи опосередкованого відношення!

— Я клянуся всіма магічними трактатами мого роду, Кассіане, я їх навіть не намагалася піднімати чи закликати! — панічно виправдовувалася Лу’на, демонструючи йому порожні, чисті долоні. — Вони самі прийшли з болота, натовпом! Мій дар... ну, ти ж знаєш, він просто... робить мертвих істот навколо трохи більш балакучими, свідомими й схильними до самовираження.

— Вони йдуть за тобою абсолютно добровільно, Лу, це ж очевидно, — меланхолійно, з глибоким задоволенням зауважив Кай, швидко заносячи свіжі рядки до свого незмінного блокнота, де вже з’явилися перші ескізи потопельників з транспарантами. — Це просто прекрасний, епічний заголовок для моєї майбутньої історичної хроніки: «Лу’на Д’Авалос: Нова профспілкова лідерка потойбіччя та захисниця прав пригнічених мерців».