Розділ 6: Уроки філософії на розритій могилі

Наступного ранку практика для студентів Академії Магії почалася, як то кажуть, абсолютно «офіційно» та за всіма канонами бюрократичного пекла. Густий, торф’яний туман і не думав розсіюватися, він просто перетворився на важку, вологу звась, яка липла до обличчя і залишала на одязі дрібні краплі іржавої води.

Лу’на Д’Авалос, Кассіан Морвейн та Ріанна стояли на самому краю старої, напівзакинутої частини Морвейнського цвинтаря, де надгробки вже давно вросли в землю і більше нагадували потворні зуби якогось підземного чудовиська. Кассіан, чиє обличчя після нічної розмови і ранкових новин від Ашера стало зовсім сірим, відчайдушно намагався розгорнути велику, важку карту місцевих магічних потоків. Проте сильний, пронизливий болотяний вітер, що дув з боку топів, постійно намагався вихопити пергамент з його пальців, через що староста нагадував вітряк під час шторму.

— Тримай її міцніше, Кассіане! — кричала Ріанна, притримуючи свій відьмацький капелюх, який настирливо намагався полетіти в бік найближчого склепу. — Якщо ця карта полетить у трясовину, ми шукатимемо захисні руни за допомогою мого кота, а він сьогодні налаштований виключно на саботаж і сон!

Кая з ними не було з самого світанку. Коли вся група збиралася у великій залі, він меланхолійно заявив, що «справжнє, високе некромантське мистецтво не терпить поспіху, суєти та побутового галасу», після чого взяв свій незмінний блокнот і пішов шукати творче натхнення серед туманних краєвидів.

Знайшовся Кай на найвіддаленішій, глухій ділянці цвинтаря, куди навіть місцеві ворони літали з явною неохотою. Він абсолютно комфортно сидів на перекинутій дерев’яній труні, яка з абсолютно невідомих, загадкових причин лежала прямо біля свіжорозритої, пахучої сирою глиною могили. На самому краєчку цієї ж могили, невимушено звісивши ноги вниз у темну порожнечу, сидів чоловік у брудному, щільному шкіряному фартуху, з кудлатою, заплутаною бородою, в якій застрягли шматочки сухого моху, і з великим затертим термосом у руках.

Це був магістр Патрик — місцевий гробар, офіційний доглядач могил замку Морвейн та за сумісництвом, як виявилося в перші ж п’ять хвилин розмови, головний філософ і провідний інтелектуал тутешніх похмурих місць.

— Ні, ти просто зрозумій мою думку, Патрику, — ліниво, з вишуканою столичною розтяжкою протягнув Кай, ретельно розглядаючи свій чорний лакований ніготь на лівій руці. — Уся естетика смерті та посмертного ритуалу в сучасній Імперії абсолютно, безповоротно спаплюжена міщанським невіглаством. Всі ці білосніжні мармурові мантії, світлі, чисті склепи з ангеликами... Ну де тут драма, я тебе питаю? Де повага до величної, первісної темряви? Труна — це ж останній костюм людини! Вона має бути виключно з чорного, мореного дуба, з важкою оксамитовою підкладкою кольору зів’ялої, кривавої троянди. Щоб померлий, коли його опускають у землю, почувався... ну, хоча б солідно, як шанований гість на вишуканому балу, а не як мішок із картоплею.

Патрик зробив повільний, глибокий ковток із термоса, від якого пішов густий аромат чебрецю, важко, зі свистом зітхнув і подивився на брудне сіре небо, що нависало над ними.

— Воно-то так, парубче. Твоя правда, воно-то красиво звучить у твоїх столичних книжках. Естетика, оксамит... — гробар почухав потилицю брудним пальцем. — Але тутешня болотяна багнюка, розумієш, кладе свій великий, жирний і дуже брудний хрест на будь-який твій оксамитовий дизайн уже на третій день. Через тиждень у цьому клятому склепі абсолютно все — і дуб твій, і троянди — стає одного кольору: кольору тухлої болотяної жабуриння. Тлін, синку. Усе суцільний тлін, сирість і грибок. Ми всі тут, якщо розібратися по-людськи, просто тимчасові, випадкові гості в цьому великому, смердючому багні буття. Нас трохи поводить по поверхні, а потім назад засмокче.

— Яка глибока, яка потужна художня метафора! — захоплено, з блиском в очах зауважив Кай, миттєво дістаючи перо й відкриваючи свій блокнот. — «Тимчасові гості в багні буття». Геніально! Запишу обов’язково. Патрику, друже, а можна я використаю цей вираз як офіційний епіграф до своєї наступної поеми про некроз м’яких тканин та метаморфози душі?

— Та використовуй, чого ж там, мені не шкода, — байдуже махнув рукою Патрик, знову прикладаючись до термоса. — Мені для хорошої, розумної людини ніяких епіграфів не шкода, все одно їх із собою в могилу не забереш. Чайку хочеш? Свіжий, із чебрецем і м’ятою. Старі люди кажуть, він просто чудово заспокоює нервову систему перед тим, як тебе остаточно закопають.

Саме в цей зворушливий момент інтелектуального єднання до них через кущі шипшини нарешті добігли захекані Лу’на, Кассіан та Ріанна. Староста курсу, побачивши Кая, який так мило, по-домашньому розмовляв із брудним гробарем про тлінність усього живого, сидячи на труні, аж застиг на місці. Його обличчя налилося червоною барвою, і він ледь не задихнувся від припливу праведного академічного обурення.

— Каю! — щосили крикнув Кассіан, так що з сусіднього дерева знялася зграя переляканих ворон. — Ми там з ніг збиваємося, шукаємо першоджерело глобальної магічної аномалії, перевіряємо кожен захисний контур і руну на мурах замку, а ти... ти тут сидиш і спокійно п’єш чай на свіжій могилі?!

— Кассіане, друже мій, ти занадто, просто катастрофічно напружений, — м’яко, з глибоким жалем дорікнув Кай, навіть не поворухнувшись і не знявши ноги з труни. — Твоя ментальна аура зараз має колір і структуру переляканого столичного індика перед різдвяною вечерею. Посидь із нами, розслабся. Патрик якраз дуже цікаво розповідав, як правильний дренаж і рівень ґрунтових вод впливають на довговічність збереження кісткової структури магічних істот. Це ж чистокровна, чиста практика! Магістр Торвальд був би просто в захваті від нашої лекції.