Розділ 4: Болотяний привид, курячий артефакт і перша кров

Вечеря в замку Морвейн менше за все нагадувала мирне родинне застілля — вона куди більше скидалася на вишукані, стратегічно прораховані військові маневри, де кожна вилка була зброєю, а серветка — білим прапором, який ніхто не збирався піднімати. Великий дубовий стіл, почорнілий від часу й вологи, міг би вмістити добру сотню лицарів, але зараз за ним сиділа лише невелика, проте вибухонебезпечна компанія.

Леді Валерія Морвейн величаво височіла на чолі столу, наче загартований у боях генерал перед вирішальним, кривавим штурмом. Вона сиділа так бездоганно рівно, що її спина не торкалася різьбленої спинки стільця, а срібний набалдашник тростини у вигляді вороннього черепа висів на спеціальному гачку поруч, ніби нагадуючи про невідворотність покарання. З протилежного кінця столу, прямо назустріч її крижаному погляду, лорд Вергард Уфін знущався з місцевої старосвітської кулінарії з витонченою, садистською грацією спадкового принца першого кола Пекла.

— Ця печеня, дорога пані Валеріє, — протягнув демон, делікатно, двома пальцями колупаючи вилкою шматок пересушеного м’яса, що за структурою нагадував шматок підошви старої гвардійської сили, — настільки суха і позбавлена будь-якої іскри життя, що якби я зараз перебував у своїх підземних володіннях і приймав звичайних грішників, це блюдо вважалося б окремим, особливо витонченим колом посмертних мук. Мій найщиріший комплімент вашому кухарю — у нього явний, незаперечний талант до створення гастрономічного відчаю та кулінарного нігілізму.

Леді Валерія навіть не поворухнулася. Її важкий срібний ніж ідеально рівно, з математичною точністю розрізав шматок на її тарілці, видаючи ледь чутний скрип.

— У моєму домі, лорде Уфін, — карбуючи кожне слово, відповіла вона голосом, від якого замерзала вода в карафах, — їдять виключно для того, щоб підтримувати життєві сили тіла й раціональну чіткість розуму, а не для того, щоб тішити розпущене демонічне самолюбство та гріховне чревоугодництво. Кассіане, передай сіль. І будь ласка, знову-таки, скажи своїм... академічним гостям, щоб їхні особисті речі перестали видавати звуки домашньої птиці в моїх коридорах. Щойно повз мої робочі покої з глухим хрускотом прокрякав чобіт. Яскраво, наполегливо і дуже неаристократично.

Кассіан, який за весь вечір від нервового напруження не з’їв ні крихти, застиг із важкою срібною сільницею в руках прямо посеред столу. Його обличчя виражало таку суміш жаху та безпорадності, що його погляд, кинутий на Лу’ну, обіцяв дівчині довгу, дуже болісну й детальну лекцію з етикету та техніки безпеки при поводженні з родинними артефактами.

— Це прикра випадковість, бабусю, — тихо, ледь чутно видавив із себе староста, повільно опускаючи сільницю й витягуючись у струнку. — Просто невелика магічна похибка в налаштуванні імпульсних двигунів взуття.

— О, це не похибка, це справжній, чистокровний прогрес! — життєрадісно втрутився Кай Д’Авалос, який сидів поруч із Ріанною й активно, з хрускотом заносив щось у свій блокнот, розмахуючи пером. — До речі, пані Валеріє, я під час обіду ретельно вивчив план замку. Ваша ліва напівзруйнована вежа має просто чудовий, унікальний кут нахилу для створення ідеального, атмосферного родинного склепу з видом на трясовину. Якщо ви раптом у найближчі сто років вирішите померти, я можу накидати першокласний архітектурний ескіз. Абсолютно безкоштовно, суто з глибокої поваги до вашої бездоганно симетричної зачіски та міцного характеру!

Ріанна під столом з усього розмаху вдарила Кая ліктем у бік. Гуркіт від удару був такий, ніби зіткнулися два магічні щити, але Кай навіть не здригнувся, лише меланхолійно, сито посміхнувся й продовжив малювати труни у своєму конспекті.

Леді Валерія повільно перевела погляд на Кая, потім на Кассіана, і в її очах чітко прочитався вирок усій сучасній системі освіти Імперії. Проте її гнів був перерваний Базіліо. Василіск сидів по ліву руку від старої леді — і це було перше тактичне рішення Валерії в її плані «дрібної родинної помсти» та розселення гостей.

Вона підійшла до питання розміщення з чисто військовою підступністю. Кая та Лу’ну вона поселила у найвіддаленішому, напівзакинутому крилі замку, де вікна виходили на північне болото, звідки щоночі тягнуло таким смородом і туманом, що навіть кімнатні рослини в’янули за дві хвилини. До того ж, двері в їхні кімнати зачинялися на стародавні засуви, які при найменшому русі видавали звук, схожий на передсмертний крик мантикори. Ріанну з її «шерстяною аномалією» леді Валерія безжально засунула в крихітну кімнатку на самій верхівці Вежі Вітрів, де сходи були настільки крутими й вузькими, що товстий чорний кіт-фамільяр підніматися туди відмовлявся принципово, і Ріанні доводилося перти його на собі, вислуховуючи всю дорогу його невдоволене горлове шипіння.

А от Базіліо... Базіліо отримав розкішні, сухі й теплі покої у правому аристократичному крилі, прямо поруч із кабінетом самої леді Валерії. Очевидно, стара вважала його єдиною притомною істотою в цій компанії.

Зараз Базіліо сидів за столом із такою бездоганною поставою, що навіть Вергард Уфін злегка примружив очі від поваги. Василіск не знімав свій капелюх навіть під час обіду — його криси були злегка зсунуті назад, відкриваючи вид на спокійне обличчя, а руки в білосніжних рукавичках тримали прибори так ідеально, наче він знімався для підручника з вищого світського тону. Обертаючись до леді Валерії, він робив це всім корпусом, плавно, не порушуючи лінії плечей.

— Вельмишановна леді Валеріє, — м’яко, з глибокою повагою зауважив Базіліо, делікатно опускаючи кришталевий келих із водою. — Мені б хотілося зауважити, що ваша печеня має вельми специфічний, автентичний характер. Саме таке тривале термічне оброблення м’яса використовувалося моїми предками під час тривалих облог у Східних Кряжах, оскільки воно повністю виключає розвиток будь-яких бактеріальних аномалій. Це вибір сильних духом людей. Що ж до пана Д’Авалоса... його архітектурний ентузіазм, хоч і виражений у дещо... ексцентричній формі, свідчить про високу оцінку монументальності вашого замку.