Розділ 2: Збори в дорогу та артефакти «особливого призначення»

Збори в дівочій кімнаті гуртожитку найменше нагадували підготовку до спокійної навчальної практики. Це була панічна, хаотична евакуація під час масштабного стихійного лиха, ускладнена хронічним небажанням студентів розлучатися зі своїм комфортом. Кімната тонула в горах одягу, сушених трав, таємничих скляночок та книжкових стосів.

Ріанна, яка за своєю природою була спадковою відьмою у третьому поколінні (і дуже ображалася, коли її через похмурий стиль одягу плутали з некромантами), зараз демонструвала дива впертості. Вона з розгону намагалася запхати у невелику шкіряну валізу вже шосту вечірню сукню — цього разу важку, смарагдово-зелену, з корсетом із китового вуса та довгим шлейфом.

— Рі, змилуйся над ременями валізи, вони зараз тріснуть! — Лу’на Д’Авалос стояла посеред цього хаосу, безуспішно намагаючись застебнути дорожній плащ. — Ми їдемо на Морвейнські болота. Там немає театрів, королівських балів чи навіть пристойного шинку! Там є лише жаби, торф і Кассіан, який плакатиме над кожною новою калюжею. Навіщо тобі там шовковий шлейф?

— Навіть серед жаб треба тримати марку і демонструвати бездоганний стиль! — авторитетно заявила Ріанна, навалившись на кришку валізи всім своїм відьомським авторитетом і сорока п'ятьма кілограмами ваги. Валіза жалібно хруснула, але засувка піддалася. — Якщо якась місцева болотяна кікімора вирішить проклясти мій рід, я хочу зустріти її у повній бойовій готовності та в сукні, яка підкреслює мою талію. До того ж, у мене там, під підкладкою, зашито три пучки коріння мандрагори, сушені крила кажанів і флакончик із зіллям істини. Відьма без реквізиту — це просто жінка з поганим характером, Лу!

У цей же час у сусідній кімнаті їхній спільний біль і за сумісництвом брат Лу’ни, Кай Д’Авалос, підходив до процесу з суто аристократичним прагматизмом. Його валіза була шедевром логістики. Він акуратно пакував розкішну колекцію чорних і темно-синіх шовкових хусток, срібні шпильки для волосся, три флакони ексклюзивних парфумів із нотами попелу та білих лілій, а також товстий, обтягнутий людською шкірою «Ілюстрований путівник по занедбаних склепах та родинних гробницях Нижньої Імперії». Кай щиро вважав, що якщо подорож не включає в себе елементи легкої готичної меланхолії та можливість випити вина на старовинному надгробку, то на таку подорож не варто витрачати час.

Лу’на не встигла відповісти подрузі, бо в цей момент стіни кімнати здригнулися. Двері не просто відчинилися — вони з тріском вилетіли з петель, піднявши хмару вікового пилу, і з гуркотом упали на підлогу.

В утворений проріз, голосно тупаючи й клацаючи замками, заїхала гігантська кусюча валіза на коротких, кривих мідних ніжках. Вона підозріло настовбурчувала шкіряні кути й глухо гарчала на будь-який предмет меблів, що траплявся їй на шляху. Слідом за цим монстром кабінетної інженерії в кімнату крокував дід Едгар. Він виглядав так, ніби щоправда щойно вибрався з епіцентру невеликого ядерного вибуху: його сива шевелюра була розпатлана в різні боки і стояла дибки, на носі криво сиділи трипалі захисні окуляри, а його улюблена робоча куртка з безліччю кишень досі підозріло диміла в районі правого боку, поширюючи запах горілої сірки та смаженого мигдалю.

— Лу’ночка! Дитятко моє! Шедевру мій ненаочний! — вигукнув він на всю наявну потужність своїх легень, хвацько перестрибуючи через відірвану петлю дверей і леть не збивши Ріанну з її свіжоупакованою валізою. — Слава великому магічному прогресу і моїй власній інтуїції, я встиг! Мені одна знайома пташка з ректорату нахвостила на хвості, що цей старий сухар Торвальд усе-таки піддався паніці й відправляє вас у ту сиру, мерзенну, нецивілізовану глухомань! Болота! Це ж просто жахливе, катастрофічне місце для твоєї тонкої, витонченої некромантської натури! Тобі потрібен захист, інновації і моя батьківська турбота, втілена в металі та шкірі!

— Дідусю... — Лу’на притиснула долоні до скронь, відчуваючи, що головний біль, який почався в кабінеті ректора, плавно переростає в хронічний. — Мені на болотах потрібні були тільки три речі: спокій, географічна карта і сухі шкарпетки... Багато сухих шкарпеток. Я дуже хотіла відхреститися від будь-яких твоїх нових винаходів хоча б на місяць!

— Дурниці! Нісенітниця! Шкарпетки — це минуле століття, пережиток темних віків! — Едгар хвацько, з усього маху ляснув долонею по кришці гігантської валізи.

Валіза від такого зухвальства обурено клацнула верхньою кришкою, випустила з пазів пару залізних шипів і спробувала вкусити Ріанну за поділ її парадної спідниці. Відьма вчасно відскочила, вилаявшись старовинним прокляттям на випадіння волосся, і замахнулася на виріб своєю дорожньою мітлою.

Від удару діда валіза здригнулася, всередині неї щось голосно перекрутилося, клацнуло, і апарат з огидним звуком виплюнув прямо на підлогу два дивних предмети.

— Ось! Дивись і вчися, поки я живий! — гордо, наче королівську корону, підняв над головою Едгар пару високих, до коліна, шкіряних чобіт. Вони виглядали так, ніби їх зшили зі шкіри дракона, а потім густо обвішали латунними шестернями, трубочками, якимись вимірювальними клапанами та маленькими рунічними пластинами, що світилися блідо-зеленим світлом. — Моє найновіше, революційне творіння — Анти-болотяні всюдиходи «Д’Авалос-Експрес»! Вони повністю автоматизовані. Завдяки вбудованим датчикам на підошві вони в режимі реального часу вираховують щільність багнюки під твоєю ногою і миттєво ущільнюють під тобою ґрунт за допомогою спрямованих мікровибухів стиснутого повітря! Ти зможеш ходити по воді, по торфу, по найглибшій трясовині, як по королівському паркету!