Глава 1

Звістки з Тангуна докотилися навіть до східних кордонів князівства Шарес. У богом забуті поселення Ходора, суворий, холодний та убогий край, де витривалі та небагатослівні жителі багато століть тому обжили ці сірі скелі, що тепер густо поросли корявими соснами та сизим мохом. Кажуть, тутешній народ вів свій початок від піратів та морських відьом, які тут колись осіли.

 Різні легенди ходили про цей край, який омивається підступним морем, вічно прихований у хмарах туману, але люди в князівстві не безпідставно побоювалися вихідців з Ходора. Подейкували про демонів з безодні, про темну магію, про жадібність та підступність цього народу, немов у жителях поселень з'єдналися дух скель і дух моря. Шлях у Ходор лежав довгий та небезпечний, незважаючи на те, чи морем він пролягав, чи сушею. Море не любило непроханих гостей, тому причалити біля скель необізнаному було надзвичайно важко, а дорога через Вовчі хребти над прірвою таїла в собі не менше небезпек. І все ж вісники дісталися й сюди.

- Чула? - Змахнувши крихти зі столу, молодший брат обережно глянув на сестру, чекаючи її відповіді.

- Мене це не здивувало, - дівчина знизала плечима, навіть не обернувшись.

- А те, що... обіцяють велику винагороду? Ми могли б знову відбудувати будинок.

- Люку, – зітхнувши, старша сестра нарешті підняла на нього свої зелені очі. - Краще вже ловити рибу в шторм, ніж шукати щастя в цьому проклятому всіма богами князівському гнізді. Їхнє золото в крові, їхні слова що бульбашки на воді, вони розплачуються за скоєне ось і все. На їхній рід зійшла заслужена кара. І з чого це ти вирішив, що я зможу допомогти князівні?

- У тебе дар, Руто. Ми обидва це знаємо.

- Ти сьогодні виходиш у море? – різким тоном змінила вона тему розмови.

- Ні. Старий Хетч відмовився брати мене з собою, каже, що мій дух відлякує рибу. Навіть до свого човна заборонив торкатися, вигадав, що це я приношу йому невдачу, і справа не в його драних сітках, - пробурчав хлопчик, насупившись, ще раз зиркнувши у бік сестри. - Є ще ідеї?

Рута промовчала.

Звичаї у їхніх краях були настільки ж суворими, як і природа. І люди шанували звичаї своїх предків, свято вірячи, що таким чином духи будуть їх охороняти, що сила та благословення не залишить їхні сім'ї. І полягали вони в тому, що тільки чоловікам було дозволено виходити в море та займатися уловом, жінки ж ніколи не покидали суші, присвячуючи себе чоловікові та домашньому вогнищу. За легендою, жінки Ходора були прокляті морем, через те, що колись їхні праматері обміняли своє безсмертя на кохання. Жінка в човні була знаком неминучої загибелі та абсолютної відсутності риби. Тому в кожній сім'ї головою та годувальником були батько та човен, а у кожної дівчини у поселенні був призначений суджений.

Тільки ось у Рути та її молодшого брата Люка життя склалося інакше, куди трагічніше.

В один день вони втратили все, що їм було дорого. Негода, що так раптово розігралася, відняла батька та човен, а мати, яка не дочекалася чоловіка, з горя кинулася в бурхливе море, після чого блискавка, поціливши в їхній будинок вщент спалила його вогнем незважаючи на зливу. … Уціліли лише вони вдвох, встигнувши вискочити з палаючого будинку. З тих пір люди стали вважати їх відміченими темним знаком, цураючись, ніби вони були заражені проказою. Люка не хотіли брати з собою рибалити, а Руту брати за дружину. Кілька років брат із сестрою перебивалися як могли, але наступна зима обіцяла бути лютою, загрожуючи їм голодною та неминучою смертю.

- Сама доля велить нам тікати з Ходора, - знову подав голос Люк. – Ми не перезимуємо ще одну зиму в цьому сараї. За що ти тут так тримаєшся, Руто?

- Тут наше коріння, тут пам'ять, тут я не відчуваю страху. Рідні місця дають мені віру та силу. Там ми станемо волоцюгами Люку, ніким.

- Краще бути тут ізгоєм, ніж волоцюгою там? Одна біда!

- Завтра я піду до Рікана, спробую його умовити продати нам човен у борг.

- Нізащо не погодиться, - вперто похитав головою Люк.

Поселення, де жила сім'я хлопця, якому так і не судилося стати її  нареченим, знаходилося на сусідніх скелях, потрібно було лише перебратися по канатному мосту, що бовтався над Ведмежою прірвою.

Рута навіть у двері не постукала, відчувши, що будинок порожній. Вітер доніс з бухти голоси, а стара Брігіта повідомила їй, що поселенці всі поголовно вирушили дивитися на корабель, який щойно покинув їхню гавань.

На вирубаних у скелі сходинках та швартовому майданчику справді скупчилося багато народу, але в цьому натовпі Рута легко знайшла фігуру Рікана. Вони знали один одного з самого дитинства, тому зустрівшись з ним очима, Рута відчула недобре.

- Що? - Стривожено видихнула дівчина, вдивляючись в очі хлопця.

- Люк, - стримано кивнув той у бік корабля.

Без роздумів Рута смикнулася стрибнути у воду, але сильні, натреновані веслами руки Рікана, вчасно схопили дівчину.

- Та ти очманіла, якщо надумала, що зможеш наздогнати галеру!

- Відпусти, там мій брат! Люку!!! - вириваючись, кричала до хрипоти Рута, відчайдушно вдивляючись в далину, сподіваючись побачити на палубі втікача. - Паршивець вирушив до Тангуна. Мені треба туди. Та відпусти ти! - Вивільнившись, не втрачаючи ані секунди, вона кинулася збирати свої нехитрі речі в дорогу, аби встигнути вирушити ще до заходу сонця.

 У Ходорі не прийнято було прощатися. Вважалося, що кожен, хто залишив свій будинок, повернеться навіть після смерті. …Чайкою. Тому в цих краях гнізда чайок ніколи не розоряли, а на своїх вітрилах моряки зображували білих із вигнутим крилом птахів.

Ніколи Рута ще не вибиралася з Ходора, але дорогу вона знала, запам'ятала, лише одного разу побачивши карту. Та й спадковий дар допомагав їй безпомилково прокладати свій шлях. У таку пору року зустріти подорожніх на ледь помітній стежці було великою рідкістю, хоча дівчина й не горіла бажанням зустрічатися з незнайомцями. Вона йшла невтомно, вибираючи для нічлігу укриття подалі від протоптаного шляху. Дикі звірі лякали її набагато менше, ніж ті непрохані чужинці, яких могло занести в ці краї.