Морські Ігри

Ельфійський лінкор був настільки ж прекрасним, наскільки смертоносним. Його витончений силует нагадував гордого хижого птаха - здавалось, корабель зараз відірветься від хвиль, що їх він стрімко розсікав, і продовжить свій шлях повітрям, дарма що важить кілька тисяч тонн. Відблиски променів вранішнього сонця грали в латки на сяючих, мов сльоза дівиці, листах обшивки (корабель зовсім нещодавно зійшов зі стапелів) та корпусах гарматних башт - крихких на вигляд, а насправді майже таких самих непробивних, як і корпус самого корабля, сховищах величезної руйнівної сили.

Пара лінійних крейсерів, що йшли в кільватері флагмана, майже не поступались йому як красою, так і міццю. Те ж саме можна було сказати про легкі крейсери та есмінці бойового прикриття.

Адмірал Сонміель, командуючий ударною ескадрою Дома Снігової Куниці, стояв на містку “Морської Зорі”, такий же вражаючий на вигляд, як і його корабель - стрункий, світловолосий, в бездоганно відпрасованому білосніжному мундирі. Його серце було переповнене гордістю від усвідомлення дорученої йому великої місії та наданої в його розпорядження сили.

Він був майже закоханий в свої кораблі. Вони були квінтесенцією досконалості, вершиною того, що будь-коли дарували світу верфі Срібного Берега і втіленням могутності Першого Народу.

Шкода, звичайно, що таку красу доводиться використовувати для вбиства розумних створінь - але що вдієш? Людські клани Західного Континенту, що повстали проти свого сюзерена, потрібно було приборкати за будь-яку ціну. Чимось їм, бачте, не сподобалось правління Світлого Князя, незалежності закортіло. Дур в голову вдарила - від надмірного байдикування, либонь.

Одним словом, знахабнілим синам нижчої раси варто було дати гарний урок. І Сонміель, а разом з ним і інші морські офіцери, готові були взяти на себе цю нелегку задачу. А інженери Срібних Верфей (серед яких були й люди - зв’язані Клеймом Вірності, вони були безсилі саботувати роботу чи ще якось нашкодити своїм господарям) забезпечили їх всім необхідним для її виконання.

Правда, воно, це саме виконання, трохи затягнулось - в силу того, що ельфійський флот, який звик вести бойові дії чесно та відкрито, ніс великі втрати від нової зброї підлих заколотників - “морські мисливці” з’являлись раптово, завдавали удару та зникали, позбавляючи капітанів вцілілих кораблів можливості помститись за загиблих побратимів. Але штабні аналітики Першонароджених недарма їди свій хліб - цього разу курс ескадри було прокладено так, що напад на неї був майже неможливим. Глибоководні чудовиська, безпечні для надводних кораблів, могли неабияк ускладнити життя тим, хто ховався під водою, а там, де їх не було, рясні банки, мілини, рифи та дрібні острівці ускладнювали атаку з великої відстані. Звичайно, такий шлях був довгим і вкрай ризикованим - ельфійські кораблі могли й самі налетіти на рифи. Ну то ж, не ризикуючи, і війни не виграти…

А після того удару, який ескадра Сонміеля завдасть по верфях західних бунтівників, вони і взагалі більше не зможуть дошкуляти флоту Першонароджених своїми пілступами. І тоді, нарешті, стане можливою висадка…

… Милях в шести на південь з води з’явилась вигнута труба з тьмяного металу з вкритою антибліковим захистом лінзою на кінці. Повернулась праворуч, ліворуч. Намацавши кораблі, завмерла.

 - Бачу їх, командире, - доповів старший помічник капітана субмарини “Грайлива Косатка” Петер Хайнссен, відірвавшись від перископа.

 - Скільки? - діловито поцікавився капітан Штроссе.

 - Три лінійних та ескорт, - відповів старпом, погладжуючи свою неосяжну бороду.

Борода Хайнссена - шикарна, окладиста, майже по пояс своєму власнику - давно стала предметом для жартів більшості членів екіпажу (жартували, правда, обережно і пошепки). Навіть капітан час від часу не втрачав нагоди пройтись щодо найколоритнішої риси в зовнішньому вигляді свого помічника.

 - Поголився б ти, Петер, - казав він. - А то ж демаскуєш нас.

Старий у відповідь посміювався, а бороду, звісно ж, не голив. Щоправда, така лопата на обличчі трохи суперечила статуту - але в команді підводників, яка по суті була однією великою родиною (а тому, хто не міг вписатися в цю родину в якості рівноправного члена, місця в ній не було) воліли дивитися крізь пальці на подібні дрібнички.

 - Що ж, розвідка не помилилась, Штроссе задоволено гмикнув. - Думали прикритись від нас підводними гадами… Ото вже ні, шановне панство. Ультразвукових манків-то ви ще й не бачили…

З метою економії лампи денного світла в командні рубці не горіли, і в слабкому зеленому світлі, що випромінювали дисплеї приладів, бліді обличчя моряків нагадували лики вихідців з потойбіччя. Втім, при світлі вони б виглядали не набагато краще - а як ще, скажіть на милість, можуть виглядати люди, що провели три роки в автономному плаванні і сонячне світло бачили лиш тоді, коли човен спливав, щоб впустити у свої відсіки порцію свіжого повітря?

На тверду землю вони і взагалі ступали востаннє так давно, що ніхто з них не зміг би точно цього згадати. Місяць за місяцем одне й те саме - нескінченне крейсирування вздовж найбільш імовірних маршрутів, якими можуть пройти конвої супротивника. І очікування, очікування…

А потім - новий сеанс зв’язку з Центром, курс на перехват, сплиття, торпедна атака, занурення - і нескінченна гра з ворожими есмінцями (в хованки-доганялки) і фрау Тод[1] (в рулетку). Іноді до гри підключались глибоководні монстри, додаючи зайву порцію гострих відчуттів…

 - Петер, що там з кутами атаки?

 - Виходимо на оптимальний за три коротких.

 - Чудово. Штейнер, що в тебе?

 - Все тихо, - доповів акустик, що злився воєдино зі своєю апаратурою. - Чужих субмарин не виявлено.

 - Ну, слава пращурам, - саркастично посміхнувся Штроссе. - Бо ж я вже думав, чим дідько не жартує, ці хлопці схаменулись і почали брати з нас приклад…