Глава 6.3

— Ти подарувала мені його в Самайн, коли ми зустрілися у світі людей... в одній старій гущавині... нас звів тоді разом дикий гін, що тривав нескінченно довгу мить. Нас звела ніч, коли всі брами відчиняються назустріч чарівництву...

— І назустріч Безодні! — різко зупинила я Нуаду.

— Кожен бачить те, що хоче побачити... той рік був першим, коли мій народ летів примарною кавалькадою по чорному небу Ерін. Ми прибули з-за моря, нас кликали смертні, щоб ми захистили їх...

— Від мене?

— Від твоїх чудовиськ... не від тебе.

Я відійшла від Нуади, наблизилася до високого стрілчастого вікна, що відкривало вид на скелясті уступи, оповиті білястим серпанком туману. Зграя чорних птахів пролетіла повз, і вітер кинув на скло дрібну крижану крупу. Чи зможу я утримати цих чудовиськ під контролем? Чи зможу залишитися справедливою? Чи війна обернеться до людей своїм моторошним кошмарним обличчям, спотвореним жагою крові?

Лютим і таким, що не прощає. Страхітливим мертвим ликом.

— Я не пам'ятаю багато чого, — нарешті, тихо сказала я. — Тому мені складно відповісти, чи потрібна мені ця каблучка.

Він зрозумів правильно, я була впевнена.

Не про перстень я говорила.

— Скажи, ти дозволиш допомогти тобі? — Нуада обережно підійшов до мене, я відчула його гарячий подих на шиї, коли він обережно відвів від неї моє волосся, і воно шовковистою хвилею ковзнуло по плечах.

— Не торкайся мене...

Він підкорився. Відійшов.

А я повернулася, осяяна раптовою ідеєю.

— Ти даси мені свій плащ? Лише на годину... А натомість... натомість я дозволю тобі невидимим залишитися на балу Імболка!

— Впізнаю колишню Морріган! — розкотисто розреготався він, простягаючи мені чарівну річ.

— Ти настільки мені довіряєш, що не боїшся залишитися без захисту? — примружилася я, торкнувшись його мертвої руки, поки брала плащ. — А якщо я приведу варту? Якщо я кину тебе в підземеллі?

— Тоді я буду твоїм бранцем! — Він витримав мій пронизливий погляд.

— Ти сміливий... — прошепотіла я, накидаючи плащ.

— Інакше я не був би Королем!

Поки я заколювала волосся, щоб воно не заважало мені в цій дивній прогулянці власним замком, то відчувала спиною гарячий погляд Нуади, що пестив плечі й лінію стегон. І тіло моє відгукувалося на цей погляд, тремтіло, немов у передчутті... я вколола себе шпилькою, щоб позбутися цього ганебного почуття, і поспіхом кинулася геть із кімнати, накинувши на голову капюшон чарівного плаща.

Зараз я спробую дізнатися, що думають мої піддані насправді.

І хто тут мій ворог.

А на двері своїх покоїв я про всяк випадок накинула закляття — щоб крім мене ніхто не зміг вийти або увійти.

Я все ще не могла довіритися Благому сиду. Але й ризикувати його життям — теж не можна. Це.

Мені було хвилююче йти коридором, освітленим через кожні двадцять кроків смолоскипами, — і хвилювання це народжувало відчуття захищеності, яке подарувала невидимість. Звісно, я вже пробувала обернутися вороною — але птаха помічали здалека, та й був він надто великий, як для звичайного, тож розмови одразу вщухали, люди й нелюди, побоюючись, поглядали на мене, та й довідатися потаємних думок можливості не було.

Інша річ — цей плащ.

Сховає, проведе всіма галереями й підземеллями, всіма закутками й стежками замітеного снігом саду... може, вдасться почути й побачити те, що лише тінню миготіло в очах деяких моїх підданих?.. Страх, презирство, затаєна ненависть... усе це було лише відлунням справжніх почуттів. Але раптом вони говорять про них, коли поруч немає їхньої повелительки?

Сутінки вели мене, тіні на стінах танцювали й кружляли в дикому танці Неблагих мрій, я намагалася йти обережно, щоб не було чути кроків... добре, що не взула чоботи, — їхні підбори гучно стукали б у тиші коридору. Босі ноги не мерзли — я взагалі рідко відчувала холод, навіть якщо опинялася на морозі в тонкому вбранні, це була одна з переваг Древньої крові, що з'єдналася з кров'ю селянки в той день, коли дух Морріган увійшов у тіло Евелін. Але тіло за звичкою куталося в плащі й хутряні накидки... утім, тілу подобався дотик м'якого хутра, ніжного, що пестить шкіру тонкими ворсинками.