Глава 4.3

Перелом зими вив за моєю спиною стиглими північними вітрами, а я щосили намагалася не озирнутися — я знала, що Бригіта все ще стоїть зі своєю чаклунською свічкою, сподіваючись, що я передумаю.

Але всі мої минулі життя кипіли в крові люттю і передчуттям битви. Усі мої минулі втілення волали до помсти. Неблага кров кликала в темряву.

Розмарин і м'ята під ногами, м'якій мох, батоги плюща, що переплели кам'яні стіни... налитий стиглий виноград, вкритий памороззю, засклений у цьому царстві, де не було часу і не було навіть поняття про нього. Усе навіки застигло в міжсезоння, і кристали аметистів і білих іскристих камінців висвітлювали мій шлях цим дивовижним місцем, де сплелися воєдино всі пори року, де витав солодкий запах ягід, змішуючись із пахощами конвалій і первоцвітів, де хмільна гіркота виноградних та ожинових вин вабила випити чарівницького напою, де сходинками, освітленими чарівницькими самоцвітами, звивалися корені небачених мною колись дерев.

...Розсип червоних гранатів і жовтих топазів.

...Блиск рубіна вдалині.

...Важкий шлейф дурманних трав, напоєних чаклунством і темрявою.

Я йду в морок сиду. І немає зі мною поруч нікого.

І тільки мені вирішувати — куди прямувати. У Неблагу опівніч чи Благий полудень, що бурштиновими спалахами світла вабить подорожніх.

Очі ріже це світло, і шкіра свербить, свербить, немов я вдягла колючу вовняну сукню.

Не йти в коридор, що веде на квіткові луки Туата!

Я, Морріган, іду в темряву.

І буде що буде.

Я обрала свій шлях.

Темрява хлюпнеться на пагорби й долини, темрява вершником чорним промчить горами й руслами старих річок, що висохли багато років тому, порослі сухою колючою травою та жовтим дроком... Ліловий верес залитий кривавим світлом заходу сонця, й тіні ковзають ним, наче морською гладінню — кораблі.

Я йду назустріч новому життю, яке — смерть для старого, йду стежкою, а вздовж неї тягнеться колючий чагарник, він рве поділ моєї сукні, і світлий льон залишається на чорних тонких гілочках. Як опинилася в руках моїх зів'яла дика троянда? Попелясті, мляві її сухі пелюстки, схожі на старечу шкіру.

...кажуть, якщо зустрінеш ти вершника в полях — не повернешся додому.

...кажуть, кінь його з очима вогняними, з гривою-плетеною, з копитами залізними.

...кажуть, приносить зустріч ця біль і тугу.

А мені того й треба — радості все одно не буде.

Мій шлях у темряву, у морок чорнильної ночі, мій шлях — у потойбічний чаклунський світ, де Туата зустрінуть мене великою кавалькадою, під покровом зелено-червоних прапорів, на білих конях, чиї гриви перевиті стрічками, а збруя прикрашена самоцвітами. Так було у видінні. Так було передбачено.

Якби знала я, що обман це, ілюзія Неблагих — пішла б до старої вежі, що перетворилася на руїни?

...немає в мене іншого шляху. Пішла б все одно.

Чорний вершник із притороченою до сідла головою виїхав із бузкового туману, що стелився пусткою, зміями кружляючи біля моїх ніг. Чорний вершник був величезний, як гора, страшний, як кошмарний сон, і червоним горіли очі на голові, що бовталася біля його колін. І в цьому вогні згоріло минуле Евелін, попелом обсипавшись на стежку, сірим прахом закружлявши в танці з холодним північним вітром.

Як опинився тут кошлатий провісник біди? Той, хто приходить до людей лише восени?.. Байдуже, все байдуже! І я простягнула вершникові свою зів'ялу троянду — крім неї, мені не було чого більше дати.

Полум'я в його очах стало тихішим, спокійнішим, воно більше не лякало... Троянда залишилася в його руках, а я пішла далі, до старого каміння, вкритого мохом, точно знаючи, що сьогодні зможу пройти Темрявою часів, бо мені дозволив це страж.

...Той, хто забрав мою смерть, подарувавши мені моторошну потойбічну вічність, не-життя, але шанс на помсту.

Це була точна копія тих каменів, що лежали у світі людей, де розлучилася я з Бригітою, коли спустилася під землю.

Я отримала свій дар і своє прокляття.

Свій шлях у темряву.