46

Давид

-Доброго ранку, милий!

Я посміхнувся, бо скрізь сон почув свій особливий скарб. Невже майже два місяці так швидко минули? Коли тільки встигло? Проте я був шалено радий, що нарешті малий і Даша знову повернулись до мене.

-Привіт, кохана. – я розплющив очі і притягнув Дашу до себе. Вона навіть не сперечалась, і не дивно чому.

-Як тобі спалось? – дівчина лягла мені на груди і почала щось вимальовувати на них кінчиками своїх довгих нігтів.

-З тобою значно краще.

-Мені здається, ти лише гарний актор.

-А мені здається, що тобі здається. – я знову посміхнувся, поклавши свою вільну руку на лоба. Завжди так любив робити. –Які плани на сьогодні?

-Я приїхала до тебе, покинувши усі свої ресторани в Києві, і ти ще питаєш які я маю плани? – Даша підняла голову до мене і почала свердлити мене своїм поглядом. Вона завжди виглядала кумедно, коли злиться. –Май совість, Давид.

-Я її, на жаль, давно втратив. – підморгнув дівчині та знову накрив лоб рукою. –Завтра у нас презентація твого проєкту. Запрошені важливі люди з комісії відбору. Сьогодні ввечері знову проведемо підготовку і можна, хоч зранку будуватись.

Я був впевнений на сто відсотків і більше, що заклад виграє саме Даша. Чому? Тому що це Дар’я Малишева! Коли вона не досягала бажаного?

-Я все одно продовжую переживати. – брюнетка лягла мені на груди, немов боялась глянути в очі. -Все так швидко..

-Дар’я Миколаївно! – я перевернувся на інший бік, нависаючи над дівчиною. –Досить не вірити в себе! Я тільки і чую це від тебе протягом всіх цих тижнів. Даша, ти краща у своїй справі!

-Але це тільки твої слова, Давиде Рустамовичу.

-І саме цьому Давиду Рустамовичу ти маєш вірити, і слухати його постійно. – я посміхнувся та залишив поцілунки на її щоці. На її лиці поступово почала з’являтись широка посмішка, але все ж таки, я продовжував відчувати її страх.

-Я не думаю, що в усі слова Давида Рустамовича я маю вірити та слухати їх, тим паче.

Я зупинився і знову повернувся, аби глянути в її очі, які мило кліпали. Вона продовжувала хитро посміхатись, часом легенько дряпаючи мої груди.

-Ти давно Малишевою була? – я посміхнувся, схиляючи голову трішки в бік.

-Все ще Малишева, і завжди нею була, до речі. – несподівано вона почала повільно наближатись до моїх губ, але на останній секунді знову лягла в ліжко і клацнула мені по носі пальцем. –Здається, хтось програв.

-Я можу програти, але лише тобі, Дар’я Миколаївна Йилмаз.

-Я ще не Йилмаз, милий.

-Будеш скоро. – тепер вже я клацнув їй по носі і піднявся з ліжка. Як би я не хотів залишатись поруч зі своєю жінкою, проте не міг. Потрібно підготувати усе до завтрашнього заходу. До того ж я маю декілька сюрпризів для Даші.

-Ти образився на мене?

Даша також піднялась з ліжка і підійшла до мене, поки я шукав сорочку та жилетку до неї. Ці шторми вже починають мене нервувати.

-Ні, я маю їхати по справах, пробач. – я повернувся до неї та поцілував у губи. Я вже навіть і забув, що вона все ще у своїй чорній білизні. Схоже, я встиг відвикнути від її прекрасного тіла.

-Ти залишаєш мене одну у своєму будинку?

-Не одну, а на бабусю та Сашу. Я повернусь за лічені години, але я справді не можу анулювати всі ці питання. – я глянув на неї, немов кошеня зі Шрека, поки одягав свою бордову сорочку. Даша лише закотила очі  та сіла на ліжко, спершись, позаду спини руками.

-Гаразд. Я також маю деякі питання не закриті в Стамбулі. – вона посміхнулась і знову почала кліпати очима.

-Які питання? – схоже, хтось намагається обвести мене навколо пальця?

-Є такі.

-Гаразд. – я швидко накинув на себе жилетку та пальто і покинув кімнату, поцілувавши кохану перед цим.

Добре, що по дорозі мені ніхто не зустрівся, особливо бабуся. Снідати зараз точно не входить в мій план. Потрібно зробити усе якнайшвидше. Але все «усе це» - поки що, під секретом.

Я повернувся назад в будинок близько під кінець обіду. На щастя, усе встиг, хоча погода ледве давала усе зробити. Мало того, що дощ ллє ніби з відра, так ще й гриміти почало. Схоже, вечір буде гарним.

Я швидко припаркував машину та добіг до будинку, поки не змок повністю.

-Тато, це ти прийшов? – з другого поверху почав бігти син. Я ніби потрапив в один зі своїх снів за той період, поки вони були в Києві. –Нарешті ти повернувся!

-Привіт. – я посміхнувся малому і зупинив його, одразу ж, як він хотів мене обіймати. - Зачекай, я встиг промокнути добряче. Переодягнусь і будемо обійматись, окей?

-Окей. – він криво посміхнувся і побіг на кухню, схоже усі жінки цього будинку там.

Я скинув з себе мокре пальто і повісив його сохнути, та пішов на верх, аби нарешті скинути з себе цей офіціоз. Авжеж, я обожнював цей стиль, навіть у квартирі, чи в будинку я обожнював ходити в сорочках та поло, але останнім часом любов переросла більше до комфорту та звичайних вільних футболок. Тому я нарешті переодягнувся у свої домашні шорти та футболку і спустився на низ, до всіх.

-Привіт усім. – всі і справді зібрались на кухні, готуючи вечерю. Поки Даша різала салат, бабуся знову випікала один зі своїх пирогів, а Саша радісно знову підбіг до мене обійматись. Я підняв хлопця і всадив собі на плече.

-Давид, будь обережнішим зі своїм плечем, будь ласка,. – підмітила Даша, махаючи до мене ножем. Я посміхнувся, але сина не зняв.

-В мене все добре, не хвилюйся. В порівняні з тим, скільки я тягаю в залі, Саша – це лише пушочок.

-Я до речі, вже склав той набір, що ти мені сьогодні вранці подарував. – раптом заявив малий. Я все ж таки зняв його з себе і глянув в його чесні очі.

-Ти справді склав його? Там же безліч деталей! – він не перестає мене дивувати.

-Він встиг і бабусю запрягти в це діло. – до нас повернулась бабуся, поставивши на стіл гарячу форму для випічки. -В парі це швидко відбулось, до того ж ми вчили турецьку.

-Схоже, вам дійсно було тут весело. – я потріпав малого волосся і той, радісний, знову кудись побіг.

-А ти де цілий день пропадав? Навіть не поснідав! – звідки бабуся і це дізналась?

-Я розв'язував питання стосовно завтрашнього заходу.

Я підійшов ближче до рідних та сів за барний стіл, спостерігаючи за Дашею, що мило нарізала огірок.

-Ви вже готові вигравати? – знову запитала старенька.

-Завжди готові. – відповіла брюнетка, кидаючи погляд на мене.

-Вам допомогти з чимось?

-Ні, йди краще розбавляй малого. Йому сьогодні не сидиться.

-Хіба ти можеш бути впевненим, що все пройде гарно і без пригод? – запитала Даша, одразу ж як перевірила вкотре свою презентацію по ресторану. Через лічені хвилини в цьому приміщені збереться величезна кількість людей, що скоро вирішать долю мою та Даші.

-Так, я впевнений в цьому, скільки разів тобі повторювати? – я поправив свою краватку та підійшов до дівчини ближче, поклавши свої долоні їй на талію. В цій прекрасній чорній сукні до підлоги, що підкреслювала її гарну та витончену талію. –За мить, твоє життя почне змінюватись. Твоя невпевненість в собі, тебе лише тягне на низ. Доведи не мені чи комісії, що ти вартуєш цього проєкту, а собі в першу чергу!

-Обіцяєш, що ти будеш поруч і якщо щось піде не так, вмить вирішиш це? – я притулив своє чоло до її. Це вже був, ніби маленький ритуал.

-Ти сумніваєшся в цьому ще? – я посміхнувся і поцілував її в носик. –Я завжди буду поруч і продовжу вирішувати будь-які твої чи Сашині питання.

-Я вірю тобі.

Я ще більше притулив дівчину до себе, загорнувши її у свої обійми. Ми все ще залишались наодинці, не звертаючи уваги на персонал закладу. Бабуся також вирішила відвідати сьогоднішній захід, але вона мала під’їхати пізніше, прихопивши з собою малого та Рустама. Батько сам виявив бажання прийти та підтримати Дашу, хоч це і було досить дивно.

- İyi akşamlar! (тур. Добрий вечір!)

Ми повернулись на суровий чоловічий голос одного із членів виборчої комісії. Я помітив, як Даша ще більше напружилась, але намагалась не показувати цього, якомога сильніше. Схоже, потрібно переходити на турецьку. Добре, що і я, і Дар’я її знаємо.

-Доброго вечора і вам. Раді вас бачити. – брюнетка підійшла першою до комісії та протягнула їм руку. –Я Дар’я Малишева. Це я подавала заявку про свою участь в тендері.

-Так, ми так і зрозуміли. – спокійним голосом промовив той самий чоловік в діловому чорному костюмі. Я навіть сам напружився від цієї духоти. –А ви, прошу вибачення, хто? – вказав на мене.

-Добрий вечір, приєднуюсь до слів Дар’ї, радий вас бачити. Мене звати Давид Йилмаз, раніше також був відомий як Давид Велієв. Я допомагаю пані Дар’ї з проєктом і являюся одним зі спонсорів цього та інших проєктів Дар’ї Миколаївни. – я навіть не знаю, чому перейшов на ділову мову. Я називав Дашу по батькові, лише жартома.

-Зрозуміло. Гаразд, будемо чекати вашої презентації Дар’я та Давид. Нарешті він посміхнувся і пішов до фуршетного стола.

Ми провели його та інших членів комісії палким поглядом і глянули одне на одного, видихнувши. Нарешті можна українською.

-Залишилось найскладніше. – шепотом промовила Даша, поправляючи свій браслет на руці.

-Я поруч, кохана. – я посміхнувся, легенько доторкаючись до її талії, від чого вона здригнулась.

-Я сподіваюсь в умовах не було пункту: ніяких відносин із персоналом? – Даша повністю повернулась до мене з посмішкою, схоже вона почала відриватися від цього всього, що добре.

-А якби був, то що?

-Мені прийшлось би попрощатися із Вами, Давиде Рустамовичу. – її рука лягла мені на одне із плеч, ніби це було навмисно. Хоча це так і було.

-Невже? Це дуже важко розуміти, Дар’я Миколаївно.

-Мама! Тато! – в залу забіг Сашко, і не дивно, вже був час, аби вони ось-ось приїхали. Малий був одягнутий в зелений діловий костюм з гарним червоним метеликом. Вслід за сином, в залу зайшли бабуся, в своєму улюбленому брючному костюмі сірого кольору, і батько, знову ж таки, кремовий костюм.

-Привіт, друже. Ти як? – я обійняв сина, піднімаючи його на руки.

-Все добре, але довго чекали бабусю.. – швидко промовив той.

-Чекали, бо я довго вкладала своє волосся. – сказала бабуся, підійшовши до нас. І справді, її білосніжне волосся було вкладено так, немов вона чекала цей захід роками.

-Комісія вже прибула? – запитав батько, оглядаючи приміщення.

-Так.. – я вказав в глибину залу. –Зайняли свої столики.

-Дашо, доню, ти головне не накручуй себе. – батько підійшов до моєї жінки, поклавши свою руку їй на плече. –Я також, як тільки-но розпочинав свою справу дуже часто хвилювався, але з часом це напрацюється. Головне, вірити в те, що воно вже твоє. А далі не так важливо.

-Дякую вам, Рустаме Ібрагімовичу. – Даша посміхнулась, кивнувши головою. Насправді це було дивно усвідомити, що батько і справді намагається змінитись, хоча часом я все одно, обачно до нього ставився.

Батько також кивнув взаємно і пішов до бару. Я спустив сина на підлогу і його забрала з собою бабуся.

-Все це дивно.. – сказав я, закривши очі.

-Це просто ти себе накручуєш. – Даша знову посміхнулась і провела своєю долонею по моїй руці. –Я піду підготуюсь, а ти сідай йди.

-Я поруч.

-Я знаю.

Одразу ж після того, як ми обмінялись шепотом, я пішов слідом за бабусею та сином. В залі людей ставало все більше та більше. Схоже, прийшли і конкуренти, які представили вже свої проєкти комісії раніше. Насправді це був і наший план. Адже, власне я не бачу в них сильних конкурентів, а запросити їх – гарний хід конем. Показ, що ми не боїмось.

Я знову оглянув наше приміщення. Всі дні я домовлявся із гарним персоналом, інтер’єром, меню та напої. Сказати, що це було складно, я не можу. Добре мати зв’язки, які колись можуть тобі допомогти. І добре, що такі зв’язки є і в Туреччині.

-Тато, як ти думаєш.. – я нагнувся до сина ближче, аби почути його краще. – Як ти думаєш, мама впорається?

-Я не думаю, я впевнений в цьому. – я посміхнувся малому і потріпав його волосся. –І ти маєш бути в цьому впевненим.

-Я впевнений! – ледь не скрикнув він, посміхаючись.

Нарешті музика зробилась тихішою, а в центр вийшла Даша. Я був вражений на скільки вона трималась впевнено, і її страх не відчувався нікому. Ця жінка перейшла через вогонь та воду, а сьогоднішній захід – це лише квіточки.

-Добрий вечір усім гостям, друзям та моїй родині! Я рада усіх вас бачити сьогодні. Відчувати вашу підтримку – це найкраще. Я розпочну свою промову з того, що насправді, так, я переживаю і хочу, щоб цей заклад все ж таки потрапив у мої руки, якщо це так можна сказати, але.. Я впевнена, що комісія обере найкращого у своїй справі й він зробить усе можливе, що в його силах, аби доказати усім, що він той, хто справді був гідний цієї перемоги. Бо, щиро, свою перемогу я вже давно здобула. - я посміхнувся і зловив погляд дівчини на собі, що також мило та щиро посміхалась. – Назва моїх закладів в Києві походить від турецької, а саме «Sevge». Усі ми знаємо, що це любов, але любов не між закоханими, а любов до друзів та родини. Моя родина зараз присутня в цій залі: мій чоловік та син, які прийшли підтримати мене. Насправді мене б тут і не було, напевно, якби Давид не прилетів до Києва з пропозицією взяти участь в цьому конкурсі, заради пані Сайджі, своєї бабусі. І я також хочу висловити свою подяку і вам, пані Сайджі. Ви неймовірна жінка, і для вас присутнє окреме місце в моєму серці. – я повернув свій погляд на бабусю, що намагалась не помітно витирати свої сльози серветкою, але все одно гордо посміхалась. – Я ще раз дякую усім вам, що вірите в мене та в мої сили. Без вас не було б того, що є в мене зараз. Я не буду довго зациклюватись на своїй презентації, бо головне не мої слова, а враження моїх дорогих клієнтів. Шановна комісія, на ваших столиках є флаєри з детальним описом мого ресторану та відгуки йвраження від гостей моїх закладів в Києва. Гадаю, то вам більше розповість, ніж я. Дякую.

В залі піднялись гучні аплодисменти і Даша, посміхаючись, вклонилась і пішла в сторону. Я тим часом піднявся з-за столу, аби забрати приготовлений букет для дівчини, домовившись завчасно з офіціантом, щоб виніс мені його та сховав від зайвих очей.

-Ти велика молодець, я пишаюся тобою. – я залишив свій поцілунок на щоці Дар’ї і простягнув їй великий букет гарних білих тюльпанів. Добре, що лютий місяць – їхній сезон.

-Дякую тобі велике, милий. – Даша посміхнулась, забравши квіти, і обійняла мене, що я ледь не задихнувся. –Якби не ти, цього б не було.

-Якби не ти, цього б не було! – я знову поцілував її, посміхаючись. –Тепер рішення за комісією. І якщо вони оберуть не тебе, я їх вб’ю.

-Не потрібно. – дівчина засміялась, відпускаючи мене зі своїх обіймів.