44

Давид

Чесно, не знаю скільки часу пройшло і чи скільки часу могло ще пройти, але наш поцілунок зупинив стукіт, що доносився з вікна, по той бік будинку. Я повернув голову і помітив Сашу, що дивився на нас через скло і радісно щось махав.

-Здається, тільки що наш син побачив усе, що розвіє його можливі питання про нас. – я нервово посміхнувся і перевів погляд на Дашу, що стояла червона немов буряк.

-Він повинен був дізнатись найперший. Гадаю, він і так давно все зрозумів і не було сенсу питати ще щось. – вона також подарувала мені свою чарівну посмішку і повернулась до вікна, аби помахати сину.

-У мене є подарунок для тебе.. – я дістав з карману невеличку срібляну коробочку, де власне і знаходились ті самі прикраси, які я замовив для неї.

-Що тут? – вона запитально глянула на мене та обережно взяла коробочку з моїх рук. Я перевів дихання і знову подивився в сторону будинка. Схоже, Саші надоїло спостерігати за нами й він побіг гратися.

-Тобі сподобається, сподіваюсь.

Дівчина продовжила повільно та обережно відкривати подарунок, часом кидаючи на мене свій погляд. І нарешті, як тільки відкрила, на її лиці знову засяяла посмішка в перемішку з неймовірним подивом. Я тихо посміявся з її реакції і прийнявся допомагати з намистом. Хоч на її шиї вже була підвіска, проте Даша була не проти внести невеличкі корективи.

-Сподіваюсь, тобі подобається. Адже ти в ньому виглядаєш неперевершено. – я залишив на її плечі поцілунок, на хвилину звільняючи його з-під пледа.

-Це дивовижно! Дякую тобі велике!- не встигла вона повернутись, як одразу поглинула мене у свої обійми та поцілунки.

-Тобі дякую! – я поцілував її у лоба і посміхнувся, обіймаючи дівчину за талію. –Здається, нам вже час повертатись в будинок. Новий рік ми і так пропустили.

Ми знову перекинулись короткими поглядами і зайшли в будинок. Залишок вечора ми провели з рідними, продовжуючи наші посиденьки за столом, і намагаючись уникнути покарання від бабусі, якщо все не з’їмо.

-Діти мої, на ваше щастя я над вами змилуюсь сьогодні. – в порозі в кімнату зупинилась бабуся, тримаючи в руках велику тарілку свого знаменитого пирога. –Тому десерт.

Я підійшов до старенької і взяв у неї тарілку, аби було не так тяжко. Навіть за хвилину, поки я ніс десерт до стола, мій живіт одразу ж зловив аромат цієї божественної випічки і почав шуміти. Я ж тільки що їв, ледве не луснув!

-А що за пиріг? – Саша радісно закліпав очима, розглядаючи страву.

-Головна фішка у ньому, що якщо тобі попадеться шматочок з перцем, ти будеш неймовірно щасливим і везучим у коханні. – пояснила бабуся, глядячи хлопця по плечу.

-Тобто є лише один такий шматочок? – знову запитав син.

-Насправді, ні. Залежить як саме порізаний пиріг, тому що навіть бабуся забуває, де саме перець. – тепер на питання хлопця відповів… Рустам? Ще з щирою посмішкою? Я подивився на Дашу, але та тільки посміхнулась і поклала свою руку мені на ногу, повільно проводячи по ній. Я кивнув їй у відповідь і вона знову повернулась до малого.

-А хто найчастіший переможець з вас в поїданні перцю? – скільки у нього може бути питань у хвилину?

-Найчастішим переможцем, як ти кажеш, був твій татко. Він майже завжди обирав саме той шматочок, де було найбільше перцю. – бабуся посміхнулась і вказала на мене та Дашу. Я навіть встиг почервоніти.

–Так, тому і не дивно, що в тебе такі закохані мама і тато. Чари пирога справжні, як не крути. Справжнє кохання існує і підвладне усім негараздам, малий. – знову сказав Рустам. Невже він справді готовий змінюватись?

-Але поки що мені ж не потрібне кохання. Якщо я виграю, то навіщо? – Саша знову покосився на пиріг, трохи засмучуючись.

-Не обов’язково, що кохання твоє прийде одразу ж. Для цього потрібен час і роки, аби усе зрозуміти. Проте, запевняю тебе, воно прийде не помітно. А поки що, ти будеш щасливчик, що очікує своє щастя. – Рустам пояснив і піднявся з-за столу, беручи в руку ніж. –Обирай шматок, я допоможу тобі.

-Цей! – Саша вказав на одну зі сторін пирога, де подекуди виглядували яблука.

-Гарний вибір, багато фруктів. – Рустам посміхнувся знову і простягнув хлопцеві його порцію. –Тримай, малий, і вір у щастя. – як тільки Саша забрав тарілку, Рустам потріпав його волосся і сів на своє місце.

-Тато теж так робить! –скрикнув малий, сміючись.

-Так? Схоже, ми чимось схожі з твоїм татом. Він також в дитинстві полюбляв, коли я тріпав його волосся. Проте підростаючи, перестав. – Рустам глянув на мене і перевів дихання. –Розбирайте пиріг, нумо! Чи за всіма також треба доглядати?

Що це було? Хвилинка жалості, чи щирі розповіді про моє дитинство, яке я не сильно пам’ятаю?

-Що ще любив тато? – знову запитав Саша, відкушуючи трохи пирога.

-Ох, що він не любив тільки. І грав на гітарі, і намагався паршиво співати у своєму гурті.

-О, ніі. Знову історію про свій гурт я не витримаю. – я закрив очі від сорому. Скільки можна цю історію згадувати?

-І інколи забирав мою машину з гаража, аби покататись нічним містом. Він думав, що я не бачу, проте я все бачив, синку. – Рустам знову глянув на мене, ніби з якимось сумом за минулим в очах. –Але найбільше він любить твою маму і я в цьому впевнився. Як і твоя мама любить його. І я хочу вибачитись за все, Дар’я, що було між нами.

-Я давно вас пробачила, Рустам Ібрагімович. – Даша посміхнулась і також взяла собі порцію десерту. –Ох, і схоже сьогодні переможець на перець я.

-І не дивно, доню. Ти варта усього кохання, а Давид в цьому допоможе. – що з ним сталось? Невже і справді потрібно помиритись? –Так, синку?

-Так… Тато. – я посміхнувся до нього, кивнувши, і глянув на кохану, що посміхалась намагаючись їсти той перець.

-Молодець. – прошепотіла до мене, лягаючи мені на плече.