39

Давид

-Давид! Давид вставай!! – я прокинувся від поштовхів мені у плече і криків Даші. Я через силу розплющив очі та потягнувся. –Давид!

-Що? Щось сталось?- сонний голос запитав я. Я не розумів, чому в таку рань, вона репетує і будить мене, знаючи о котрій ми лягли спати.

-Ти нічого не забув? – тепер вже запитала вона, складаючи руки перед собою. А що я мав забути, чи згадати?

-Ніби ні… - повторив її дію, посміхаючись.

-Давид, у нас літак через декілька годин! – кинула у мене подушкою. – Тобі пам’ять усе відбила знову?

-Боже.. Даша, досить репетувати! – я скинув з себе подушку, відкинувши її кудись вбік. Авжеж, я забув про літак, проте я мав не подати знаку, аби ще більше не отримати від Даші. –Яка зараз година?

-Майже одинадцята дня.

-То ти також проспала.. – я посміхнувся і зловив руку дівчини, потягнувши її до себе на ліжко. –Чи тільки я один буду получати?

-Ми пізно заснули. Я могла і проспати. – посміхнулась мені у відповідь, вириваючись з моїх обіймів.

-Так? А я не можу? – почав лоскотати кохану, від чого в кімнаті лунав гучний сміх дівчини.

-Все. Все.. можеш! Я здаюсь! – я припинив лоскотати її, і поцілував. Мене радувало, що наші відносини ростуть, і ми більше не придурюємось, що всього цього немає і бути не може. –Але нумо збиратись вже? Літак о третій, а нам ще потрібно заїхати по малого, і речі забрати.

-Гаразд. Вмовила. – я знову поцілував дівчину і ми почали збиратись.

Вчора вона вирішила залишитись у мене, все ж таки екскурсія була довгою і все так швидко не встигнеш показати. Тому Даша набрала свою маму, аби та залишилась разом з Сашею. Авжеж, скоріш за все в неї й виникли якісь питання: де її донька, чи з ким вона залишилась на ніч, проте нас це не бентежило тоді.

Але зараз, коли ми зібрані і їдемо по сина, нерви трішки починають гратися. Адже, Ніна Павлівна побачить мене, хоч я вже мельком і бачив її, коли завозив малого, як Даша боліла, але то було швидко, і через двері. Я лиш побачив, що він зайшов у квартиру і побіг лікувати Малишеву. А зараз, вона спуститься і побачить мене! Хоч би не вбила чимось.

Ми під’їхали до будинка Дар’ї, і я припаркував машину.

-Ти йдеш? – запитала Даша, повертаючись до мене. –Чи боїшся?

-Я.. – потріпав своє волосся, і видихнув. -Може я краще посиджу тут, почекаю?

-Ти, що справді боїшся? – остаточно повернулась до мене, сміючись. –Давид, це лише моя мама. Ти не боявся її, коли приходив знайомиться із нею, і ми ще навіть не зустрічались.

-В моїх думках, ми вже тоді були одружені. – я посміхнувся, продовжуючи нервуватись. Проте мій жарт дівчина так і не оцінила, лише, як завжди, закотила очі.

-Ходімо, давай. – штовхнула мене у плече. – Моя мама тебе не з’їсть!

Я знову видихнув і поправив капюшон свого худі. Вирішив сьогодні не переодягатись яскраво, все ж таки це звичайний переліт, а не захід року.

-Гаразд. Ходімо. – я схвально кивнув і відкрив двері. Що ж.. потрібно дивитись страху в лице, навіть якщо це майбутня теща.

Ми швиденько піднялись на потрібний нам поверх і Даша відкрила двері до квартири, посміхаючись до мене. Все ще знущається? Ну авжеж!

-Мама!! – до нас вибіг Саша, який все ще був одягнутим в піжаму. –І тато тут?

-Привіт. – я нахилився до сина, аби обійняти його. Проте несподівано до нас також вийшла мама Даші.

-Кхм.. – спеціально прокашлялась, привертаючи до себе уваги.

-Доброго дня. Радий вас бачити. - Я піднявся струнко, поправляючи свої штани.

-Доброго, Давид. – вона все ще дивилась на мене суворо, ніби намагалась прочитати усі потаємні секрети в моїх очах. Я кинув швидкий погляд на Дашу, яка підморгнула мені та втекла разом із Сашею в іншу кімнату. Я ж залишився чекати її й сина біля дверей.

-Як ваші справи? Як здоров’я? – я намагався дивитись хоч кудись, але не в очі жінки.

-Все добре, синку. А ти як? Як твоє здоров’я? – вона склала перед собою руки, схиляючись на стіну.

-Зі мною теж все добре, дякую. – я кивнув натягуючи посмішку. Хочеться провалитись скрізь землю.

-Це добре.., а ти часом не знаєш, де моя донька сьогодні ночувала? – знов запитала жінка. Ну хіба з усіх можливих питань мені може попастись інше? Я навіть почервонів від цього!

-Мамо, досить діставати Давида. – Даша вчасно вийшла з кімнати, рятуючи мене від усього можливого. –Нам вже час їхати в аеропорт. Тому час прощатись.

-Знову крадеш у мене доньку. Так, синку? – Ніна Павлівна підійшла до мене, посміхаючись, і похлопала мені по плечу.

-Ну.. хіба вам не до вподоби такий зять, як я? – я також посміхнувся жінці, намагаючись не показувати свій страх.

-Ох, Давид. – вона похитала головою, проте продовжуючи тримати посмішку на лиці.

-Тримай це. – Даша простягнула мені свою валізу і почала одягати сина в куртку. Як тільки ми всі зібрались, малий і Даша обійнялись з жінкою, і ми вийшли до машини. На щастя, я попросив охоронця, аби той забрав потім мій автомобіль і завіз до мене в гараж. Тому той вже чекав нас там.

Ми швидко дібрались до аеропорту, на диво. Можливо всім так подобається сидіти дома на вихідних, перед святами, або всі люди загубились в магазинах, купуючи ковбасу і горошок на Олів’є. Проте сьогодні це була нам на руку. Немає заторів – немає проблем на дорогах.

-Ти літав колись? –запитав Саша, тримаючи мене за руку. Чим ближче ми до літака, тим більше у нього питань та страху.

-Так. Багато разів. – я посміхнувся синові. Але переживання його так і не втекли. –Не хвилюйся. Мама також літала, до речі саме туди, куди сьогодні летимо ми. Це не довга поїздка. Всього лише дві години в літаку, і ми в Стамбулі.

-А це страшно?

-Ні. Навпаки прикольно. Бачиш усі хмаринки, як на долоні. – я потріпав волосся хлопця, і той нарешті посміхнувся. –Не бійся, друже. Це лише невеликий переліт. Як приїдемо до будинку твоєї бабусі, виберемо тобі новий набір іграшок, гаразд?

-Точно? – Саша посміхнувся, піднімаючи брови догори.

-Точно. Коли я тебе обманював?

-Зачекались? – нарешті до нас прибігла Даша, яка відходила на декілька хвилин по справам.

-Авжеж. Засумували вже. – я підморгнув дівчині і та, трохи почервоніла. –Ходімо, вже оголосили посадку.

Дві години в літаку, і ми вже приземлились у Стамбулі. Весь переліт Саша розглядав все з вікна, часом заставляючи мене подивитись туди, Даша тим часом читала і сміялась з нас. Я, який хотів поспати, так і не поспав. Але хоч сина насмішив своїми жартами. Ще і сусіди, що сиділи попереду виявились дуже веселими і дружніми, постійно перекидувались з нами якимись історіями і типу того.

Вийшовши з аеропорту, нас зустріла знайома мені машина сестри. Звідки власне і вийшла білявка з щирою чарівною посмішкою.

-Нарешті! Які люди! – ледве не кричала від радощів. Як тільки ми підійшли ближче, Ліза накинулась з обіймами.

-Привіт. Довго чекаєш? – запитав я, обіймаючи сестру.

-Не дуже. – вона посміхнулась і підійшла до Даші. –Я так давно тебе не бачила, подруго. Ти навіть не уявляєш, як я сумувала за тобою.

-І я за тобою дуже сумувала, Ліза. – дівчата обійнялись, мало не задушуючи одна одну.

-Тато, це хто? – запитав Саша, ховаючись за мною.

-Тато? – Ліза відпустила Дашу і гляну на мене, з повним шоком в очах і відкритим ротом. –Ти не розповідав за сина…

-Сюрприз! – я посміхнувся, піднімаючи руки. –Знайомся, малий, це Ліза – моя сестра. А це, Ліза, мій син – Саша.

-А так, ти говорив, що в тебе є сестра. – хлопець посміхнувся і протягнув руку дівчині. –Радий знайомству.

-І я дуже рада знайомству, племінник. – Ліза пожала руку, не припиняючи посміхатись. –Натякнули б, хоча б. Я ж навіть подарунок не купила!

-Гадаю, твій подарунок буде в тому, що Сем допоможе малому з програмуванням. – запропонував я. Останнім часом, Ліза розповідала, що її чоловік вже не сильно захоплюється ветеринарним бізнесом, а все частіше вчить програмування і все в цьому дусі.

-О! Ще один. Гаразд. Він буде тільки радий. – сестра відчинила багажник свого авто, і ми швиденько поскидали туди свої речі. Зима в Туреччині, хоч і тепліша, проте не на багато. –До речі, бабуся натякає на якийсь сюрприз сьогодні ввечері.

-Який сюрприз? – запитав я, сідаючи в машину.

-Не знаю. Сказала мені і тобі варто гарно до цього підійти.

-Що за секрети? – я видихнув, надягаючи ремінь безпеки.

До будинку ми швидко дістались. Особливо, знаючи як Ліза любить гасати, то це було дуже швидко. Саша знову всю дорогу постійно запитував то мене, то Дашу, то Лізу про Туреччину, про бабусю і так далі. Здається, його питанням ніколи не прийде кінець. І не завжди вони були логічні, проте Даша запевнила, що це всього лише малий вік хлопця. Тому це потрібно перетерпіти.

Вийшовши з машини, Ліза декілька разів навмисно посигналила і з дому вибігла бабуся, з тією ж самою красивою посмішкою, і як завжди, одягнута у свої улюблені сукні. Якби я не знав скільки років, подумав би, що вона якась пані з Італії, яка тільки-но вийшла на пенсію.

-Давиде! Нарешті ти приїхав! Казав, що на декілька днів до Києва, а сам. – я підійшов до бабусі та обійняв її.

-Привіт. Я не сам приїхав. – я відпустив стареньку і вказав на Дашу і малого, що стояли позаду мене.

-Дарю, це ти? – бабуся знову посміхнулась і підійшла ближче до дівчини.

-Так. Я рада вас бачити, бабусю Сайжі. – вона посміхнулась також і обійняла бабусю.

-Я теж дуже рада тебе бачити, онучко. Дуже рада бачити. – її голос дуже тремтів. Немов ось-ось і вона заплаче. –А це що за маленький?

-Знайомся, бабуся.. – підійшов до сина ззаду, і поклав свої руки йому на плечі. -Це твій правнук Олександр.

-Доброго дня.. – тихенько сказав малий, немов хвилювався.

-Правнук? – скрикнула бабуся. –Коли ти встиг?

-Довга історія, бабуся. – я засміявся, знизуючи плечима.

-Я дуже рада з тобою познайомитись, Олександре. – бабуся простягла руку хлопцеві. –Ти дуже схожий на свою маму, і ледь трохи на тата-дурачка.

-Ну бабуся! – обурився я, але жарт усім сподобався.

-Ібрагім теж був би дуже радий познайомитись із тобою, внуче. – її голос знову затремтів, проте вона трималась з усіх сил, аби не заплакати. –Сьогодні я буду готувати смачний пиріг, який обожнює твій тато. Будеш допомагати?

-Авжеж! Я дуже люблю допомагати мамі з випічкою.

-Супер! Тоді ходімо? Старі самі все зроблять. – бабуся взяла малого за руку і вони разом пішли в будинок, перешіптуючись.

-Бабуся дуже смішна. Як завжди. – Даша обійняла мене за лице своїми долонями, оглядаючись по сторонах, аби нас ніхто не побачив.

-О, та-а-ак. Тут ти влучно підмітила. – я теж поклав свої руки на талію дівчині, притягаючи її до себе. –А де Ліза?

-Пішла до будинку, як тільки ми приїхали.

-Так? Я навіть не помітив. – я посміхнувся і поцілував кохану. –Мені іноді буде тяжко себе стримувати тут. Буду бігати до тебе уночі. – ми вирішили не розповідати поки що нікому, що ми разом знову. Менше знають, краще сплять. Тому цього разу, тут ми лише друзі, які мають спільну дитину.

-Та невже? – вона підняла одну брову, накручуючи моє волосся собі на палець. –Хіба якщо тільки я не закрию двері до себе в кімнату. Тоді можливо і будеш бігати.

-Ти кинеш свого чоловіка напризволяще? – я відпустив дівчину і взяв наші валізи. –Гаразд, ходімо. Я покажу тобі твою кімнату. Малого собі береш, чи нехай зі мною спить?

-Нехай сам обирає.

-Мені б на його місце. – я посміхнувся і ми пішли в будинок.

Ввечері нас всіх чекала вечеря. Весь день дівчата допомагала бабусі на кухні, але як тільки хотіли допомогти я, Сем і Саша, вони відмовлялись. Тому наш день ми провели за грою в плейстейшин і розмовами про ігри. Це була не моя ідея, а хлопців. Вони два любителі комп’ютерів і усього, що пов’язано із цим.

-Як все смачно пахне. – ми сіли усі за мінісвятковий стіл. Здається, мій живіт знову ось-ось і почне співати свій хор.

-Ліза і Даша гарно постарались, аби нагодувати своїх чоловіків. – бабуся посміхнулась, оглядаючи нас усіх.

-Вони ще ті хазяйки у нас. – сказав Сем, відкриваючи пляшку вина. –Пропоную пригоститись до вечері чимось солоденьким. – він посміхнувся і розлив усім в бокали напій.

-Я завжди тебе підтримую, зять. – я похлопав друга по плечу, піднімаючи бокал догори. –Вип’ємо за наше жіноче коло без якого ми не уявляємо наше життя. Саша, ти підтримуєш нас?

-Авжеж! За дам! – син підняв догори свій стакан з соком і всі розсміялись.

-Ох, хлопці. – промовила бабуся, закочуючи очі.

Наступні пів години наші животи насолоджувались харчовим оргазмом. Паралельно, ми розповідали, що в кого нового, згадували якісь смішні історії з дитинства, і бабуся іноді розповідала про дідуся, що він мріяв, аби всі знову зібрались всі разом, забуваючи про всі проблеми та сварки.

-Лізо, Давид, у мене є для вас невелике прохання. – бабуся піднялась, дивлячись то на мене, то на сестру. –Я знаю ваші погані взаємовідносини із батьком та Емілем. Проте може ви помиритесь? – вона дивилась на нас з кошачими очима. Якби ж тільки вона знала причини нашого не спілкування. Але ні я, ні сестра їй не розповіли правду. Усі подробиці знав лише дідусь, що його і погубило. –Будь ласка. Я так хочу, аби ми всі разом відсвяткували новий рік.

-Бабусь, тільки не кажи, що… - не вспіла сказати Ліза, як в кімнату увійшли вони. Рустам і Еміль.