25

Давид

-Коли вже нарешті будуть танці? – обурилась Яна і почала проганяти всіх з-за столу. – Все! Досить їсти, ходімо зажигати!

-Ох, Яно, звідки у тебе стільки енергії? – проскиглив Батур і послідував за дівчиною.

Білявка махнула діджею і той включив якісь іноземні старі пісеньки, які так любила дівчина. Схоже вона нічим особо не змінилась за всі ці роки, скільки я її знаю. Я посміхнувся і підійшов до Даші, що сиділа біля великого вікна, попиваючи своє улюблене червоне солодке вино. Як тільки вона побачила мене, на її лиці з’явилась посмішка.

-Засумував? – запитала Малишева, піднімаючи брови догори.

-Всі пішли танцювати. Але я не дуже хочу зараз двигатись, після того футболу. – я знайшов поглядом сина, що також танцював з Айлін, поруч з іншими. –Оце танцор-діско підростає. – я розсміявся і повернувся до Даші.

-Ти ще не бачив, як колись він в дитинстві зажигав з Мією. – дівчина також засміялась і поправила свою зачіску. – Це все його тітка навчила.

-А ти чому не танцюєш? – поцікавився і сів поруч із дівчиною на підвіконня.

-Туфлі трохи натерли ноги. Боюсь, що сьогодні взагалі не потанцюю. – зробила сумний вираз обличчя і поставила бокал на невеличкий столик, що стояв поруч.

-Чому ти не взяла щось, аби перевзутись? – якщо чесно, я не був здивований, що ця жінка, в таку заметіль, приїхала лише в одних туфлях! Як так можна? Як так можна ставитись до свого здоров’я? Навіть, якщо пройти потрібно пару кроків від таксі в заклад, все одно захворіти можна на раз-два. Добре, що хоч Саша мав теплі кеди. Хоч хтось. – Я взагалі в шоці, що ти так ставишся до свого здоров’я. – демонстративно закотив очі.

-Ой, Давид. Припини. Краса іноді потребує жертв. Навіть, якщо ціна цьому красивому вигляду, мої мозолі через нові туфлі.

-Ти все одно потанцюєш зі мною сьогодні! – наголосив на своїх словах, і дістав телефон з кишені. – І додому в таких літніх тапках не поїдеш! – дівчина лише розсміялась і провела мене поглядом, йдучи в бік дітей, аби зняти їх на камеру. Я тим часом шукав магазин, який зміг би відправити кур’єром мені зараз плюшеві тапки і якісь зимні теплі чобітки. Я не можу бачити, як вона страждає, аби бути красивою. Ніби вона не знає, що вона сама прекрасна жінка в усьому всесвіті, і ці туфлі лише взуття на ній.

На щастя, я швидко знайшов потрібний мені магазин і вони погодились відправити мені кур’єра. Навіть в таку жахливу погоду. Залишилось тільки вийти на вулицю, аби зустріти хлопця, який вже чекав мене під рестораном. Тому я накинув на себе своє зимове пальто і забрав у незнайомця своє замовлення, накинувши йому гарну суму чайових. Адже, багато хто б не погодився на таке термінове замовлення за такий короткий час. Проте, добре, що магазин був за рогом, в цьому ж кварталі. Вдача на моєму боці.

Я повернувся в залу і хутко знайшов поранену, яка знову сиділа біля того ж самого вікна.

-Я ж казав, що без танцю сьогодні не залишусь. – поставив дві коробки поруч із дівчиною, на підвіконня.

-Що ти вже вигадав? – вона була здивована не менше, ніж звичайні гості свята, які не розуміли навіщо мені ті дві світло-коричневі коробочки.

-Вирішую проблему, а не байдики б’ю. – я присів на коліно напроти Даші й підставив руку, аби та дозволила про неї подбати. – Можна вашу ніжку, пані? – вона червоніючи посміхнулась, і підняла свою ногу, аби я змінив їй взуття. Як і виявлялось, застібка натерла їй щиколотку, тому утворились невеликі бордові набряки. Я взяв одну з коробок і дістав з туди білосніжні плюшеві капці. Можливо вони не сильно підходять під її сьогоднішній наряд, проте я справді дуже старався, аби все поєднувалось. До того ж вони мали срібні детальки, як її корсет. Тому, я був задоволений своїм вибором. Я повторив дію з наступною ногою дівчини й склав, ті кляті туфлі у вільну коробку. Аби більше не бачити цих дияволів. –Готово. Тепер тобі буде зручно, сподіваюсь.

-Ти не перестаєш мене дивувати, Йилмаз. Дякую тобі велике! – Даша наблизилась до мене, залишаючи свій короткий поцілунок у мене на щоці. Здається, там навіть слід, від її ніжної помади, залишився. Буду хизуватись увесь вечір. – Мені справді це дуже допомогло. Ніби нарешті лягла у м’яке ліжко після довгого робочого дня.

-Я радий, що зміг допомогти. – на мені все ще була дивна дитяча посмішка до вух, проте я не міг нічого з собою зробити. –В іншій коробці ще одне взуття, якщо захочеш вийти на вулицю, або як будеш їхати додому. На вулиці страшний снігопад, тому в цих капцях, чи в тих вбивчих туфлях, я тебе нікуди не пущу. Або одягнеш зимові нормальні чобітки, або я буду нести тебе на руках. – дівчина посміхнулась і кивнула в знак згоди.

-Дякую ще раз.. і я тебе трохи замазала.. пробач. – вона протерла подушечками пальців місце її «підпису» на мені. Ех, не похизуюсь.

-Нічого, буває.. – я потріпав своє волосся, нормалізуючи свій швидкий пульс. – То, що, ти тепер складеш мені компанію в танці? – простяг їй руку, намагаючись мило кліпати очима, ніби кіт.

-Як я можу відмовити тому, хто полегшив мої страждання від цих туфель? – вона подарувала мені свою чарівну посмішку і поклала долоню поверх моєї.

Як тільки ми вийшли на танцпол, ніби як хтось допоміг, заграла повільна мелодія. Та сама пісня під яку ми колись танцювали з Дашею на дні народженні Рустама.

-Знову ця пісня? – запитала дівчина і поклала одну руку мені на плече, а інша все ще лежала в моїй долоні.

-Ти віриш у знаки? Я ось знедавна почав ну дуже вірити. – ми посміялись, перекидаючись короткими поглядами. Проте, це застало нас зненацька і ми вдвох подивились кудись в інших бік, з посмішкою на лиці.

-Навіть і не знаю, що відповісти. – вона вистрілила своїм поглядом в мене, посміхаючись очима. – Проте, не заперечую. Мені подобається це.

-Я теж в захваті від цього. – я відпустив долоню дівчини й переклав руку на її талію, притискаючи її до себе. Від несподіванки, вона видала якийсь тихий стогін, але швидко зреагувала та обійняла мою шию долонями. Її запах дурманив мені голову. Здається я потихеньку починаю сходити з розуму.

-Все ще страшенний власник? – вона знову хитро посміхнулась, дивлячись на мене. Цей зоровий контакт може тривати вічність. І нам обом подобалась ця напруга між нами.

-Ніби колись я перестану бути ним. – я відповів дівчини взаємністю і відпустив її. На превеликий жаль, після закінчилась. Тому я поцілував її руку, вклоняючись. – Дякую велике за танець, пані! Я дуже вдячний вам!

-Звертайтесь, Давид Рустамович! – вона в котрий раз, провела мене своїм поглядом, тікаючи до Яни.

Через нашу напругу, мені тепер потрібне свіже повітря. Тому запитавши у персоналу, вони провели мене на невеличкий балкон. Ох, нові дежавю ловлю.

Я глянув на нічне зоряне небо. Яке ж воно сьогодні неймовірне. Сніг все ще падав, проте не так, як раніше. Зараз це були поодинокі сніжинки, що просто ніби застрягли в повітрі.

-Занадто багато схожості з нашим минулим і теперішнім: спочатку аварія, спільна робота, розмови під вино, ця пісня, а тепер розмова на балконі, якомога далі від усіх. Мені інколи здається, що ти чарівник, який навмисно все це робить. – я повернувся на знайомий жіночий голос, який я впізнаю з усіх голосів в цьому світі. Я одразу ж кинув погляд на взуття дівчини. Перевзулась в зимові чобітки, які спеціально придбав для неї. Тепер я задоволений. Добре, що ще пальто одягла!

-Ох, якби я був чарівником, ти давно була б моя. – я хитро посміхнувся, дивлячись їй в очі.

-Так? – знову підняла брови. – Проте, Батуру і Сергію ти давно так заявив.

-Що? – ледь не закашлявся. –Зачекай, ти…? Та ні…

- Evet canım, bu süre zarfında Türkçe öğrenmeyi başardım. (тур. Так, любий, за цей час я встигла вивчити турецьку.)

-О, ні.. – я почервонів, згадуючи усе, що говорив раніше. – Мені ще ніколи не було так соромно..

-Чому соромно? – встала напроти мене. – Це дуже мило і самовпевнено.

-Таак… - простягнув я, тонучи в її мороці очей. Не знаю, що темніше сьогоднішня ніч, чи очі цієї дівчини.

-Морок, у якому тонеш? – вона нахилила голову на бік, продовжуючи вбивати мене своїм поглядом.

-Саме так.. – посміхнувся, не зупиняючись від нашої «гри». –Проте, є дещо, що трохи не поєднується з нашим минулим і теперішнім. – я поправив не слухняний локон, який вирвався з її хвоста, і залишив долоню на її щоці. Білі сніжинки гарно лягали на її темне волосся. Хоч би вона не захворіла.

-І що це, цікаво? – здогадується ж.. навіщо питати?

-Це.. – я притягнув її в поцілунок. Жар немов одразу вдарив у серце, і вже не так зверталась увага на холодну зиму. Моя рука опустилась їй на шию. Не знаю, чи я просто хотів аби між нами не було більше простору, чи я прикривав її від холодного вітру. Даша відповіла на поцілунок і також обійняла моє обличчя, не відпускаючи ні на мить. Ми мріяли про цей момент вже скільки років. І нарешті це не просто мрія, а реальність. По моєму тілу пройшовся струм, і я почав тремтіти від хвилювання. Не знаю скільки ми так простояли, чи могли стояти, але я відсторонився, налагоджуючи своє дихання. – Пробач.. я не мав.

-Все гаразд, Давид Рустамович. – дівчина поправила свій зовнішній вигляд і стала струнко. –Нас чекають. Скоро будуть виносити тортик для Айлін.

-Так, так.. ходімо. – я поправив свою сорочку з брюками, і пішов за дівчиною в приміщення.