15

Давид

-Скажи, ти колись приховувала якусь таємницю від іншої людини, знаючи, що цей секрет вкрай змінить життя тієї людини?

-Ти про що? – нарешті повернулась до мене, знову.

-Я задав перше, що прийшло мені в голову. –авжеж, не перше. Мені потрібно, аби вона сказала правду про сина. Навіть, якщо я буду вибивати по словах цю правду. –Саша пішов гратися, нам потрібно про щось поговорити.

-У тебе, як завжди, дивні питання. – вона доторкнулась шиї, переводячи свій погляд куди завгодно, аби тільки не на мене. Все, як зазвичай. Класика.

-Ти не відповіла.

-А ти приховував щось, що ставиш таке питання?

-Я? Приховував? – показав на себе пальцем. – Я відкритий, мов книга. Особливо для тебе. – посміхнувся.

-Так? – награно розсміялась. – А з рукою у тебе що? Чому сказав тоді, що добре, що саме я пішла від тебе? Чому ти покинув мене? Чому ти досі не згадав про… - затихла і відвернулась. Ну чому ж знову?

-Про що?

-Про мене! – різко розвернулась, одразу ж ловлячи мій погляд. –Чому ти всі ці роки не згадав про мене? – нахилила голову на бік, посміхаючись. Здається, ця посмішка не щира, а навпаки.

-Я не згадав? Чому ти знову звалюєш усе на мене? Чому завжди винен тільки я один в тебе?

-Бо інакшої причини я не бачу.

-Мамо, Давид, ви не стомились мене чекати? – добре, що прибіг Саша. Ми б з’їли одне одного.

-Стомились, авжеж. Ти награвся? – нахилився до сина, поправляючи його худі.

-Так. Дякую тобі велике, Давид! Ти найкращий!!! – хлопець несподівано обійняв мене, і я не впорався з рівновагою, впав на жопу.

-Дякую, Сашо. – обійняв його у відповідь.

-На щось схоже. – промовила Даша, сміючись. І справді, така ситуація була з Мією, після знову ж таки, парка атракціонів. Ех, зараз ця мала так не підбіжить до мене, щоб обійняти.

-Ну таак. – піднявся з полу, обтрушуючи свої спортивки. - Видно всі діти люблять валити мене з ніг.

-Таке в тебе призвання.

-А хто ще тебе валив з ніг? – запитав Саша.

-Твоя тітка, тільки правда, як була мала, трохи старша, ніж ти зараз. – потріпав його волосся.

-Ого, Мія і ти також були знайомі давно?

-Авжеж. І я також її любив балувати різними подарунками, чи походами кудись.

-Ого! Круто!

-Так, ходімо купимо тобі твій набір і заодно повечеряємо десь. – син несподівано взяв мене і свою маму за руку. Цей рух застав мене і Дашу зненацька, від чого ми перекинулись поглядами.

Я не знаю, скільки часу минуло з того моменту, як ми зайшли в цей світ іграшок, але нарешті, через безліч побачених наборів Lego, Саша нарешті визначився і я придбав йому величезний набір робота, що заодно був на пульту-управління. В дитинстві я тільки мріяти міг про таке, добре, що мрії мого сина можуть ставати реальністю. Тому, щоб усе це відсвяткувати, ми прийшли в один із закладів, що був в цьому торгівельному центрі.

-Що будете? Приймаю ваші замовлення. – посміхнувся я, відкриваючи меню ресторану. –Можливо піцу хочете?

-Я не проти твого варіанту. – відповіла Даша також посміхаючись.

-Ну якщо ви за піцу, то і я буду піцу.

-Це добре, тоді дві піци і сік. Який будете? Мультивітамін? Чи щось однотонне?

-Мультивітамін не поганий вибір, але тільки для вас. – закрив меню хлопець.- На скільки я знаю, в його складі малина. У мене алергія.

-Так? – одразу перевів погляд на Дашу, що так само спостерігала за мною. –У мене також алергія на малину.. Не знав, що цей сік містить її. Ще б отруївся. – здається, вона здогадується, що я знаю. Тоді чому вона мовчить? Навіщо? – Тоді, яблуко-банан? Піде?

-Так. Мама також обожнює цей сік.

-Тоді, супер. Вибір зроблено.

Я відклав меню у бік і невдовзі до нас підбіг високий молодий хлопець, рижий немов сонце. Він швидко взяв у нас все замовлення і так швидко втік назад.

-Тобі сподобався день? – запитав я у сина, відрізаючи шматочок піци.

-Так! Авжеж! День був дуже крутий! Дякую, Давид! – щиро майже кричав Саша, поїдаючи шматок смачнющої піци.

-Дякувати потрібно не тільки мені, але і мамі. Без неї цей день був би не таким крутим, як він є. Дякую, мамо. – я підморгнув коханій, і вона почервоніла. Ох, ці її реакції зводять мене з розуму.

-Дякую, мамо. – хлопець обійняв Дашу, що сиділа поруч із ним і продовжив їсти. Я посміхнувся від такої милоти. Навіть, уявив собі, що ми сім’я, яка вирішила провести спільний вихідний разом.

-І вам дякую, хлопці. З вами було дуже весело сьогодні. Сподіваюсь, ми не останній раз так зібрались.

-Авжеж не останній. – поправив дівчину. –Я б хотів, щоб часто так кудись їздили, подорожували, чи просто сиділи дома, насолоджуючись якимось серіалом чи мультиком, якщо це реально… - я прекрасно розумів, що мене не було скільки років поруч, і зараз я виглядаю, ніби сніг влітку. Але якщо існує, хоч маленький шанс на це, я скористаюсь ним якомога більше раз.

-Реально, якщо ви будете слухняні. – вона посміхнулась мені у відповідь, трохи закусуючи губу. Від її рухів, по-моєму тілу пробіглись сироти і ще більше посміхнувся, надуваючи губи.

-Дякую велике, мамо! Мені подобається проводити час разом із вами. Ми ніби справжня сім’я! – знову щиро закричав хлопець. –Я вас люблю!

Здається, його слова поставили нас у великий шок. «Ніби справжня сім’я»… незважаючи на усю любов, що дає йому Даша протягом усіх цих років, йому все одно не вистачає батька.. мені потрібно терміново переговорити з Дашею. Не можна тягнути це і далі.

-І я вас обох неймовірно сильно люблю. – відповів синові взаємністю, спостерігаючи за нею, як ще більше вона почервоніла. Щоки видають її, хоч цілий день вона що і робила, то знущалась наді мною. Проте, знала б вона, що весь цей час, я безмежно кохав тільки її..

-І я вас люблю, хлопці.

-Навіть мене любиш? – перепитав я, надпиваючи зі стакану сік.

-Договоришся! – я перекривив дівчинку і розсміявся. Авжеж, я знаю, що вона мене любить. Ще і кохає!

Ми ще не довго сиділи в ресторані, можливо навіть після цього і пішли вже машину. Година була вже на сьому вечора, а завтра понеділок, як ніяк, тому Саші час вже митись і спати. Та і у нас з Дашею на завтра багато роботи. Потрібно перевірити будмайданчик і заповнити деякі папери.

Всю дорогу додому Саша розповідав нам, як швидко він складе свій новий набір і ми навіть поспорили, що якщо це буде менше, ніж за три дні – я купую йому ще один набір на свій роздум , якщо більше за три дні – забуває про свої іграшки, як мінімум на місяць-два. Хоча, будемо реалістами, він складе цю іграшку за два дні. А спір – це лише мотивація. І я не пошкодую грошей на нову забавку сина.

Заторів на дорогах знову не було, на щастя. Тому я швидко довіз рідних до їх дому і під під’їздом несподівано стояв Костюк.. так же його?

-Здається, на вас чекають. – з ревністю промовив я, пильно дивлячись на Сергія. Знову він у спортивках. – Де ти тільки знайшла цього гопника?

-З яких пір спортивний костюм це гопота? – Даша повернулась до мене, відповідаючи таким же самим тоном, холодним.

-Він боксер, мій тренер, напевно прийшов спитати, чому я не був на тренуванні.. – з сумом сказав Саша і забрав усі свої речі.

-А ти хотів? – повернувся до хлопця.

-Ні.. мені не подобається.. Він знову щас буде сварити мене за це..

Яке право має якийсь Сєрьожка сварити мого сина за прогул, чи щось там? Тим паче коли йому це хобі не подобається.

-Ходімо, я поясню причину твоєму тренеру. – дав п’ять хлопцю і той аж повеселішав.

-Можливо не потрібно? Я знаю тебе, Давид. – я лиш посміхнувся Малишевій і вона закотила очі.

Добре, що дощ вже скінчився і зонтик був не потрібний, хоча добре прасування кедам було просто необхідне.

-Привіт. А я вас чекаю.. – сказав Сергій з посмішкою на лиці, проте вона зникла одразу ж, як тільки він побачив мене.

-Потрібно було написати, чи зателефонувати. – сказала Даша і той одразу ж підійшов до неї, цілуючи її у щоку. Яке право він має чіпати мою жінку? Ох, тримайте мене семеро, зараз я виб'ю всі його зуби!!

-Доброго вечора, Сергій. – насупився я, граючи щелепою.

-І Вам, Давид. – з такою ж неприязню відповів він. –Сань, чому тебе не було на тренуванні?

-Пробач, я забувся попередити.. – промовив хлопець, ховаючись у мене за спиною.

-Я не знав, що Саші сьогодні тренування з боксу, це я забрав Дашу і її сина покататись на атракціони. – обійняв малого за плече. –Коли наступне тренування? Я б хотів відвідати його.

-Навіщо вам це? – косо глянув на мене Костюк.

-Я також колись займався боксом і іншими видами боротьби. Тому хотів би побачити, як ви займаєтесь.

-Не потрібно.

-Можливо ми приведемо приклад молодшим? – я хитро посміхнувся чоловікові. – Заохотимо займатись боротьбою, як вони подивляться наш спаринг? Як для мене не погана ідея.

-Ви викликаєте мене на поєдинок? – здивувався сам Сергій і усі інші. Чому б ні, якщо я впевнений у собі?

-Якщо ви це так називаєте, я не проти цього. – ще більше натягнув усмішку.

-Ви розумієте з ким маєте справу, Давид?

-Kadınım için her şeyi yapmaya hazırım. Ayrıca, kim olduğun umurumda değil. (тур. Я готовий на все заради своєї жінки. Крім того, мені байдуже, хто ти.) – я перевів погляд на Дашу, що пильно стежила за мною. Можливо це світло від фар моєї машини, але здається вона знову червона. Напевно здалось. –Ой, пробачте. Забув, що повернувся в Київ. Переклад: мені байдуже, хто ти. – підняв брови і кивнув. Сергій ще більше розізлився і відвів погляд.

-У середу приходь. Адресу , я впевнений, що скаже тобі Саша. Буду чекати. З нетерпінням! – сказав Костюк і пішов. Як нечемно.

Я повернувся до Саші, який весь час хіхікав у мене за спиною. Що ж, він буде точно в моїй команді.

-Скажеш мені адресу? Я дам тобі свій номер телефона, дзвони, якщо потрібна буде моя допомога. – протягнув свою візитку синові, так легше буде.

-Добре, дякую!

-Навіщо тобі це? –спитала Даша.

-Просто. Я хочу побачити його вміння.

-Як завжди. – закотила очі і взяла за руку сина. –Нам час вже. Зустрінемось завтра в ресторані.

-Так. Дякую вам за день. – пожав руку хлопцеві. –Дзвони, пиши.

-І тобі дякую, Давид. – Саша посміхнувся і втік в під’їзд, залишаючи мене і Малишеву наодинці.

-Пробач, якщо щось було не так і дякую тобі. – промовив, трохи соромлячись.

-Дякую, що так балуєш його, хоч іноді це занадто. – вона посміхнулась і підійшла трохи ближче. Що вона робить? –Не потрібно гратись із Сергієм в забавки, він майстер спорту.

-Ти лякаєш мене цим? – розсміявся. –Якщо я тобі щось не розповідав про себе раніше, не означає, що я не майстер спорту також.

-Так? – здивувалась, піднімаючи одну брову. – З радістю вислухала б.

-В середу побачиш. Сподіваюсь, ти будеш за мене?

-Мрій. – клацнула мені по носу і відвернулась. –Бувай, Давидуся.

-До завтра, benim kalbim. (тур. Моє серце). – вона посміхнулась мені на прощання і пішла слідом за сином.