Частина перша

Морок. Він огортає своєю величною владою, як темною ковдрою, все довкола, не залишаючи байдужим і непідкореним нічого, ні єдиного атому в цьому вічно покритому мрякою зеленому ззовні лісі, що славився високими деревами з пишною, закриваючою світло, кроною та стишеною, ніби зачарованою навколишньою природою, що заніміла у тривожному очікуванні. Тут не було нікого живого, жодного звука. Всі, хто міг, і хто не міг, вже залишили ці жахливо-втаємничені похмурі місця, огорнуті непробивною магічною темрявою, повтікали подалі від згубного місця. Тільки одна душа відчувалася тут. Вона була огорнута таємницею і жахом, та й сама темна, як найчорніша сажа. Тіло її вже майже померло, але мертвою ще не можна назвати, бо думки, відчуття, емоції, хоч і зазвичай негативні, залишалися з нею. Її марево темною скульптурою височило над зчорнілими кущами. Вона не знає, що робить, де знаходиться, розуміє лише те, що за цим лісом - біль і жах, створені багатоголовою істотою під назвою “людство”. Володар цієї душі вже довгий час був ізольований від зовнішнього світу, що світлою багатобарвною пеленою розгорнувся за брамою лісу. За міцним парканом дерев сонце відразу осліпить його і пропече шкіру, йому буде боляче, тому він ніколи не зможе ступити кроку по широкому, освітленому небесним сяйвом, степу. Але він і не пам’ятає його, а тільки біль, багато болю, фізичного, морального, пам’ятає не лише свій, а й чужий, як суцільну муку. Інколи раптово серед темного лісу його стан вигинався від відтворення пам’яттю тих мук, що колись пережив, обличчя його кривилося в гримасах болю і жаху, що, як завжди, разом танцюють невимовно заворожуючий і надзвичано смертельний танок, що закручує у своєму вирі і не відпускає, допоки ти не приймеш його, не нагодуєш своїм стражданням і мовчазною покірністю. Після цього ти знову будеш для нього нецікавим, а вони зникнуть, щоб несподівано з’явитися знову, а потім знову і знову. Вони будуть з ним завжди, допоки він живий, а померти він вже не має права.

***

Нога звично перелітає через раму велосипеда, щоб приземлитися точнісінько на старезну педаль, інша миттєво відштовхується від землі і дає шалений старт, нервово надавлюючи і гонячись за грайливим вітром, що неквапливо й лагідно огортав хлопця, який навіть не бачив куди їде, бо очі його застилали сльози болю і злості, від яких він не міг позбутися, бо знову розбиті окуляри сховали обличчя від хазяїна, але без “других очей”, що він має носити з дитинства, зовсім нічого видно не було. Залізна розвалюха скажено мчала по роздовбаному асфальту, так швидко, що сама не знала, що здатна на такі швидкості. Теплий вітер, заспокоюючи, огортав стрімко зникаючу у напівпітьмі постать, хлопець не хотів, та й не міг, зупинятися. Він прагнув бути  подалі від джерела сварок і ненависті, якими сповнене його життя. Можливо, зранку він оговтається і повернеться, але зараз його гнало геть від цього нестерпного відчуття непорозуміння і недоброї енергетики чвар. 

Він їхав по головній дорозі, над головою то з’являлися, то зникали ліхтарі, що освітлювали морок вулиці. Зазвичай тут їздять автомобілі, але зараз їх немає, і будь-яка людина, що визирнула у вікно, побачила б темну фігуру, що скажено мчала на велосипеді, немов за нею хтось гнався, але ніхто не підходив до вікна, аж до тієї миті, поки хлопець не доїхав до межі міста. Сльози йому вже стер лагідний вітер. Він тепер міг хоч нормально бачити дорогу і те, що його оточувало, але його вельми негострий зір не вловив появу знайомої фігури у вікні, а та побачила все, що їй було потрібно, щоб зірватися з місця і у наступну мить теж сісти на велосипед, що охайно вже декілька місяців стояв у гаражі, і виїхати з дому на зустріч пітьмі, повертаючи до лісу і наздоганяючи свого збентеженого знайомого. 

Модест, зачекай! – не витримав він і закричав.

«Ще його не вистачало» - подумав втікач від образ і болю і, не обертаючись, поїхав ще швидше. Виїхавши за місто, він зупинився посеред дерев і з похмурим обличчям чекав свого переслідувача, аж поки той не зупинився поруч. Обидва важко дихали, Модест притулив велосипед до дерева, що було подалі від краю лісу і ховалося у пітьмі, потім сів на корінь сусіднього і знесилено притулився до масивного стовбура, шукаючи поруч хоч який кущик з ягідками, щоб поповнити сили, що забрала довга дорога. Переслідувач, якого він менш за будь-кого хотів бачити, вмостився поруч і доторкнувся до його плеча. Модест різким рухом відкинув його руку.

    - Чого такий похмурий? – доброзичливо посміхнувся хлопець.

    - Що тобі потрібно? Знову глузувати з мене?! – вороже спитав Модест.  Посмішка розтанула на обличчі Ада, ніби її і не було, він теж дещо спохмурнів.

    - Якщо б я хотів глузувати, то ти був би уже весь у грязюці, виставлений на головному сайті школи посеред інших новин, а я б не сидів поруч. Та й я вже не малий щоб займатись такими нісенітницями, - холодно зазначив він. - Та й не наздоганяв би я тебе.

    - Так, вибач, я зрозумів, - Модест нахилив голову і його обличчя сховала довга хвиля волосся.

Цей хлопець був жахом його дитинства, хоч зовні був низеньким і пухленьким (що ще м’яко сказано), але на язик був гострий, та й на його боці була вся дітвора, бо Аід завжди ділився іграшками і солодощами, якими батьки завжди щедро обдарювали свого улюбленця, а також тістечками, які пекла його персональна няня. Діти любили гратися у нього на подвір’ї, його всі люблять. Зараз він витягнувся, став м’язистим і статним, усі дівчата тепер бігають за ним, інколи навіть б’ються за нього, він робить найкращі вечірки, завжди ввічливий і привітний, ідеал людини.