Розділ 45

Ми мчали по сходах, наче за нами гналося сто волканів. Кі на ходу розповідала про те, що з нею сталося до нашої зустрічі біля зруйнованої тюрми. А також про те, що ми повинні зараз зробити.

Кі говорила, піднімаючись на вежу, я йшов за нею. Виявляється, після того, як вони лишилися в тунелі Метро Привів, де я так благополучно зміг втекти, Самійленко, а особливо Груша, дуже лаялися та швидко поспішили в тунель, щоб наздогнати. Але у розгалуженні коридору, там, де я повернув уліво, вони побігли вправо, бо виявили все-таки мій пластир, який я так завбачливо кинув у праве відгалуження.

У лабораторіях схимців у метро, куди притягнув Самійленко Кі, в нього була особлива справа. Він, за наказом ШІ Віктора, повинен був її зруйнувати, а точніше, викрасти основні наукові напрацювання схимців, які таємно працювали над розробками, направленими проти панування ШІ Віктора. Задіювати в цій делікатній справі поліцію ШІ Віктор не ризикнув, бо тоді виявилося б, що він не всесильний і не всемогутній, як розповідали з усіх віртекранів зони. А Самійленкові та його прихвосням він пообіцяв зруйнувати корпорацію конкурента Гречука. Розуміючи, що на кону стоїть все, Самійленко вирішив для початку викрасти й використати Кі у цій великій афері. І сам особисто взяв участь в поході до лабораторій. Адже Кі могла зчитати будь-яку інформацію і стерти, знищити будь-який файл, вона виявилося універсальним ключем для злому й знищення комп’ютерних програм. Візуалізована схимцями спеціально як Діана. Бо якщо першим її завданням був пошук мене у зоні «Смарагд», то другим було бажане знищення основ ШІ Віктора.

У лабораторії Груша та Самійленко напали на тих схимців, яких я бачив, але вони теж не були ликом шиті – мали зброю. Поранили Грушу, який нині лежить у лікарні і в нього (ха-ха, іронія долі для боксера, чи ким він там був!) прострілено лазероном долоню та праву ногу. Але оголошення про появу привів змусило і нападників, і жертв швидко забиратися звідти. Кі виконала свою обіцянку і знищила всі записи схимців, точніше, переписала їх на флешку Самійленкові. А тоді її саму зламали. Тут дівчина перестрибнула на нову тему, ми були вже майже наверху.

- На вежах є переходи в інші частини зони «Смарагд», - швидко сказала вона. -  Оскільки на ендуро ми не можемо втекти від руйнувань і погоні Трістана, то мусимо швидко перенестися до іншого місця. І бажано, - обернувшись на ходу на стрімких сходах, проговорила рвучко Кі, - саме в те місце, де знаходяться твої коди, Кириле. У нас обмаль часу! Його просто немає!

- Якби ж то я знав, де вони! – вирвалося в мене. – Навіть не уявляю, що це може бути? Адже я міг їх оформити в якийсь предмет, книгу, не знаю, простий ґудзик! Свята Опера! В голові порожньо!

- Як порожньо? Ти все дефрагментував? – спитала Кі здивовано.

- Та ні, я не про це, не маю жодних споминів і здогадок! – скривився я. – Хоча купа всілякого мотлоху на чіпах!

- Може, ти лишив їх у твоїх знайомих, друзів, родичів?

- У мене тільки бабуся з рідні, а друзі... Було двоє, а лишився один, - я зціпив зуби, щоб не вилаятися.

Спогади про реальне життя були уривчасті, я добре згадав Діану, менш чітко пам’ятав свою роботу та те, чим займався у реальному житті. Мабуть, саме в цій частині пам’яті змусив спогади завмерти, не спрацьовувати, майже зникнути. Ті накладені Трістаном згадки про нашу дружбу майже зникли, і я зі здивуванням відчув, що лише гніваюся та дратуюся при згадці про людину, котру колись вважав своїм найкращим другом. Хоча Гаспар, наприклад, лишався в моїй голові, і я чітко згадав його і в реалі – справді доброго друга, з яким ми були нерозлийвода ще зі школи.

- Так, - кивнула Кі, - в реальному житті ти теж маєш лише бабусю. Твої батьки померли, коли ти був маленьким, від вірусу «Епартіс». Тоді була широкомасштабна епідемія, поки не синтезували вакцину, на Платформах померло багато людей. А от друзі? Наче про тісні дружні стосунки у твоєму особистому файлі я не бачила.

- Особистому? – я зацікавився.

- У ШІ Віктора є досьє на всіх мешканців «Смарагду», і реальних і віртуальних. Це система, яка необхідна для чистки мізків. Ну, а ти взагалі був під контролем і вдень і вночі. Хоча останнім часом чомусь почав зникати з радарів спостерігачів з реалу, тому й робота з тобою так активізувалася. Вони думають, що ти або незабаром реально помреш, або створив якийсь захист проти їхніх програм-сканерів... Я ж, наприклад, не бачу нічого, твоя голова справді забита програмами, але чогось особливого...

Отже, Кі теж не могла побачити мій «Морок», хоч була майже всесильна тут, у кіберпросторі.

Ми вже були майже нагорі. Крізь арматуру виднілися найближчі райони «Смарагду», незаймано чистий майданчик, де колись стояла в’язниця, кілька кібербратчиків та десятки поліцейських бігли в напрямку нашої вежі, попереду всіх я впізнав фігурки Трістана й Самійленка. Над головами з’явилася стеля і великий люк, що мав нас із Кі вивести на невеликий майданчик Імпульсної вежі.

- Ні, - заперечив я дівчині, - у мене є ще один друг. Він справді найкращий. Гаспар. Я добре пам’ятаю його і в реальному житті. Він ніколи мене не зрадить! Коли все це закінчиться, і мені вдасться вилізти з того болота, в яке втрапив, повернуся додому і обов’язково з ним зустрінусь!

Кі спіткнулась, різко зупинилась і обернулася. Це було дивно, бо досі вона, як робот, рівномірно й енергійно бігла сходами вгору, зовсім не захекавшись і не втративши ритм. Я мало не врізався в неї, ледве встиг пригальмувати, зупинившись впритул.