Розділ 42

Я обернувся. Біля високого й широкого кам’яного муру-паркану стояли троє: Трістан, Даяніра і Самійленко.

Даяніра була не така, якою я звик її бачити. Ще тоді, в моїй тридешці, вона одягнулася в худі та джинси. Зараз же на ній був сріблястий комбінезон, майже в обтяжку, що звабливо підкреслював її форми. Чорне довге волосся було зв’язане за спиною у хвіст, а на носі красувалися широкі сонячні окуляри, які закривали майже пів обличчя. Чортів Макінтоше, вона була неймовірно схожа на Діану! Мене аж потягнуло до неї, захотілося знову відчути її тремтячу руку в своїй... Обличчя дівчини набуло серйозного й навіть похмурого вигляду, але про що вона думає, чому знаходиться поряд із Трістаном, я не міг зрозуміти, бо не бачив погляду.

Самійленко, вже переодягнений у строгий костюм, дивився спідлоба, мовчав. Отже, вони з Трістаном заодно. Я мав занадто мало інформації, щоб зрозуміти, що зараз хоче зробити Трістан. А отже, повинен був максимально його розговорити, щоб отримати хоч якусь зачіпку, як мені діяти далі. Потрапляти знову в руки Самійленковим головорізам я не збирався. Тим більше, мій «Морок» був готовий на дев’яносто вісім відсотків. Ще б годину-дві – і я міг би протистояти (принаймні, спробувати) всім неприятелям навколо мене. Крім того, я розумів, що мушу неодмінно згадати, як я опинився в зоні «Смарагд» і де подів ті кляті коди! Адже я справді не знав! Навіть не уявляв! Та ще пів дня тому я був простим, майже середньостатистичним хакером, який заробляв собі на хліб із маслом і намагався зберегти здоровий глузд серед хаосу і тотального впливу ШІ Віктора!

Трістан майже не змінився з дня нашої останньої зустрічі. Це було місяць тому на святкуванні дня народження Гаспара. Ми зустрілися в нічному клубі, позгадували старі часи, потанцювали в миготливих вогнях під якусь авангардну музику, яка вкручувалася в мозок шипінням і тріском, але була досить ритмічною й несподівано мені сподобалась. Там же познайомилися з приємними дівчатами, хлопці під ранок поїхали по домівках із новими подругами, а моя нова знайома відмовилася їхати на ендуро, мала закоротку сукню, і поїхала на таксі, обламавши мене і помахавши з вікна машини ручкою. Ці дурні спогади чомусь лізли в голову, коли я дивився на свого найкращого друга. Адже справді, як і Гаспар, найкращого! Трістан ніколи не розповідав про свою контору. Казав, що працює в закритій і засекречений державній установі, тому повинен мовчати. А ми з Гаспаром і не лізли з розпитуваннями. Захоче – розкаже. Так і не розказав. Але, відчуваю, розповість зараз.

- Привіт, Трістане, - промовив я, ігноруючи Даяніру й Самійленка. – Про що ти говориш? Чому я попався?

- Не прикидайся, тобі, мабуть, вже все розповіли, - Трістан скривив губи й примружився.

Його погляд був злий і... розгублений. Невже не знає, як і про що зі мною говорити? Чомусь саме це прийшло на думку. Я вирішив вдавати дурника до кінця.

- Я в шоці від того, що відбулося, - кивнув я в бік тюрми. – Це якийсь апокаліпсис. Схимці запхали мене в тюрму, питали про якісь коди, про які я ні сном ні духом не відаю, а потім, мабуть, застосували якийсь новий вид зброї. Я ледве вибіг, бо й вони не могли цього зупинити! – пояснення було так собі, явно не скидалося на правду. Але я тягнув час. Не знаю, чому. Може, сподівався, що тут з’явиться хтось із людей Гречука, яким я теж, як виявилося, потрібен. Ох, Кириле, ти наче мед, до якого злітаються звідусіль всі бджоли!

- Думаєш, я тобі повірив? – засміявся Трістан. Його вродливе й видовження обличчя, завершене гостряком борідки, стало схоже на оскалений череп. Він взагалі був завжди дуже худий, якийсь засмиканий, постійно мав синці під очима, наче не висипався. Сьогодні ж нервування зробило його зовсім не схожим на себе. Я бачив наче свого друга (колишнього друга?), а наче й чужого змореного чоловіка, який поставив на кін все, і тепер боїться програти.

- Кириле, гру закінчено, я знаю, що ти все згадав. Просто скажи, де коди, і ми тебе облишимо в спокої. Можеш лишатися тут, в «Смарагді», можеш вийти в реал. Правда, там ти будеш в тюрмі, але це краще, ніж повільно помирати без підгодовування твого тіла. А що так станеться, я не сумніваюся. Не буду обманювати.

- Обманювати? – спитав я. – Трістане, я не знаю, про що ти говориш. Ті казочки, які мені розповідали схимці, невже це правда? І я справді в віртуальній реальності? Невже... Невже ти мене обманював і ти не мій найкращий друг? Адже тепер я не знаю, кому вірити? У що вірити?

- Та скільки можна його слухати? - раптом ступив наперед Самійленко. – Трістане, давай вже закінчувати цю комедію. Час іде. Кі, зчитуй його! – він кивнув Даянірі, яка досі просто спокійно стояла й слухала нашу з Трістаном розмову.

Вона стрепенулася, підняла голову, повільно зняла окуляри. Її очі були чорні. Без білків і райдужок. Просто чорнота.

- Недостатній рівень доступу, - почув я мелодійний голос. Це були інтонації й тембр голосу Діани. Даяніра остаточно перетворилась на Кі, програму, не людину. Хоча про що я кажу! Вона ж із самого початку не була людиною. Хоча, як мені здалося, намагалася нею стати. От сволоти, вони, напевно, якось зламали її. Тепер Даяніра була в руках Трістана.

- Трістане, ти маєш всі повноваження, - роздратовано процідив Самійленко. – Кі точно вже впорається! Віддай їй наказ!

- Почекай, - відрізав Трістан. – Я ще не закінчив з ним розмову!