Розділ 41

- Ще трохи лишилося, швидше, хлопці, - Ґедзь рвонув за поліцейськими, які побігли, мов шалені.

І справді, сходова спіраль закінчилася. Прошмигнувши через маленький коридорчик біля сходів, ми вистрибнули у відчинені двері до темного холу з масивними вхідними дверима. Вони були розчинені навстіж, туди вибігло вже кілька поліцейських.

Я відчув, як все навколо від слабкого тремтіння перейшло до відчутного хитання, що мало не збивало з ніг. Здавалося, почався сильний землетрус, кам’яна підлога ходила ходуном. Але, як не дивно, жодних уламків чи каміння не падало ні зі стін, ні зі стелі. Натомість стіни брижилися, по них проходили поки що малі хвилі, але поступово їхня амплітуда наростала. Дрібні плями, прямокутної форми то з’являлися, то зникали, блискучі, різнокольорові, нагадували екранні пікселі зі старих комп’ютерних програм.

Ми вже були майже біля виходу, як кам’яні стіни ще більше захвилювалися, стали напівпрозорими, наче скляними, срібними, схожі на смальту. Двоє поліцейських, котрі бігли перед нами, зненацька почали зникати. Найдовше у них світилися обручі, що намагалися, напевно, втримати їх тут, в цій локації, але люди розсипалися мерехтливими іскрами, а обручі попадали на підлогу. Ґедзь наступив на один з них, обруч тріснув під його масивним черевиком, та схимець не зважав, пер до виходу, як танк.

Один за одним біля нас зникали, вихорами іскор злітаючи до стелі, поліцейські, ще якісь люди без форми, можливо, якісь службовці...

Ґедзеві лишилося кілька кроків до виходу, як раптом він завмер, як вкопаний. Я врізався в нього, з розмаху добре стукнувшись об його виставлений лікоть, бо схимець і досі зберігав позу чоловіка в русі, хоча сам був нерухомим.

- Швидше, геть звідси, Кириле! – прогарчав він. – Я зникаю! Зустрінемося в барі! Я там бу.., - він не договорив. – розсипався іскрами.

Все сталося в одну мить. Обруч ляпнувся мені під ноги, я нахилився, швидко схопив його і рвонув до виходу. Переступив поріг і почув, як за спиною зашурхотіло, загрюкало, загупало, але я не обертався. Не знаю, чи знаходився позаду мене ще хтось, але я вирішив відбігти подалі й аж тоді почати розбиратися в тому, що відбувається.

Перед тюрмою був широкий плац, далі паркан, який здавався статичним і нерухомим, а отже, до нього дивні руйнування не сягали.

Я зупинився, відхекуючись, озирнувся і вилаявся. Свята Опера! Будівля тюрми здавалася пласкою і схожою на тканину, порвану в кількох місцях. Крім того, вона швидко рухалася, як прапор під час сильного вітру. Здавалося, ось-ось її розірве на шматки. Дірки в неприродно пласкій і рухливій будівлі ставали все більшими, великі частини матерії неначе відламувалися ідеально квадратними шматочками і зникали в повітрі. Крізь ці проріхи в стінах я бачив частинки неба, і вся ця фантасмагорична картина викликала в мене жах і...захоплення.

Дивлячись на руйнування тюрми, я відчував, як руйнуються основи моїх уявлень про світ навколо мене. Так само, як зараз полотнище гігантської будівлі тануло на моїх очах у просторі, так і моя впевненість в реальність навколишнього світу зникала, випаровувалася, відколювалася різнокольоровими пікселями й танула, мов дим...

Отже, це правда. І вся ця історія про реальний і віртуальний світи, про ШІ Віктора, який в реалі є справжнім президентом двох Платформ, про мою вірусну програму, що змінює роботу ШІ в реалі, про коди, які всі шукають, про мене самого, заглибленого у «віртуальну кому»... Про мою дружину Діану...

Останні уламки-шматки-клапті будівлі сколихнулися в просторі, впали мені під ноги й розтанули. На місці тюрми зеленіло плескате поле, схоже на пластмасове, ненатуральне, як в деяких віртуальних іграх. Отже, будівлю хтось зніс, витягнувши в реал тих, хто в ній знаходився, буквально, я уявив, що їх наче викинуло з цієї локації при глюках програми.

Я лишився сам-один, для чогось стискав обруч-якір Ґедзя, який так і не випустив з долоні, оговтувався від всього того, що навалилося сьогодні на мою голову...

- Привіт, Кириле, - почув я знайомий, спокійний і зверхній, голос за спиною. – Ось ти й попався.