Розділ 40

Коридорами в’язниці, тьмяними й високими пробігали якісь люди, занепокоєно перемовляючись та чіпляючи на шиї якісь пов’язки, схожі на нашийники. Одну таку, що світилася зеленуватим сяйвом простягнув мені Ґедзь.

- Швидко вдягни, це якір. Не викине зі «Смарагду». Відчуває моє серце, що сьогодні буде щось грандіозне!

Він біг за двома поліцейськими, які, напевно, були нашими проводирями, бо в коридорах цієї тюрми справді можна було заблукати. Поворот за поворотом, коридори, двері, жодного вікна, і лише подекуди мерехтливі неонові лампи на стінах майже під самою стелею – все це миготіло перед очима. Виявляється, той шикарний номер, у якому були ми з Діаною, зовсім випадає з похмурої та гнітючої атмосфери тюрми. Дивно. Невже його й справді створено програмно, і вся зона «Смарагд» - просто неіснуюча віртуальна площина, в якій перебуває свідомість, а не фізичне тіло?

Згадавши Діану, я не згадав, на жаль, як стверджують мені Гречук та Ґедзь, свого справжнього, реального життя, але віра в те, що вони брешуть, намагаються мене з якоюсь метою обманути, дуже сильно похитнулася. Та й на краю свідомості інколи виникали дрібні спогади: якісь люди, що були мені добрими друзями, певні локації, магазини, парки, вулиці, які наче існували насправді, але я їх не знав у «Смарагді».

Тим часом ми вибігли з лабіринту коридорів на сходи, які йшли спіральними добротними завитками уверх та донизу. Ми почали бігти вниз, позаду в таких же зелених обручах на шиях поспішали схимці Колесо та ще один, той, який останнім вибіг з мого номера. У хвості нашої групи рухався Прайм. Він став більше схожим на людину, тобою рухи його стали впевненими й він сам не хитався й не плив при ходьбі, як було раніше: напевно, вийшов із вірту. Хоча я помітив, що очі він має жовті й яскраві, як інколи буває у кота в темноті. А отже, лінзи вірту було активовано – чоловік був насторожі.

- Хоча тебе, мабуть, і так не викине, це ми під загрозою, - хекав поряд Ґедзь. – Якщо не зможемо захиститися – ти знаєш, де мене шукати! Сподіваюся, вони не знайшли мою хату в реалі. Було б нечесно й образливо зійти з дистанції майже на вирішальній прямій...

- Куди ми йдемо? – спитав я занепокоєно. – Як мені повернути Діану?

- Ми повинні вийти за межі тюрми. Таку велику програму вони навряд чи зламають швидко. Але Трістан ще та сволота й довбаний геній! Може й щось видумати, - промовив Ґедзь.

- Трістан? – я аж зупинився, почувши ім’я ще одного мого найкращого друга. Адже Гаспар і Трістан були моїми товаришами із самого дитинства. Ми як познайомилися в першому класі у школі, так і товаришували потім усе життя. І хоч зараз рідко бачимося, але знаю, що вони підтримають мене в будь-який час.

- Про все по порядку, - прохекав Ґедзь, теж зупинився і сказав, смикнувши мене за рукав . – Не можна зупинятися, мусимо йти! Давай поясню все на ходу! – а потім загарчав, побігши знову вниз по сходах. – Який придурок зробив цю тюрму без ліфта?! Бляха-муха! Стилізація під старовину?! – потім він повернув до мене червоне й залите потом обличчя і почав пояснювати, роблячи паузи. - Якщо прорив - це втручання ззовні, то тюрму зараз можуть стерти. Нас усіх, хто з реалу, викине, ти, може, й залишишся, бо причеплений до чогось тут, у «Смарагді», як кліщ. Все-таки, напевно, до чогось, що зберігає в собі потрібні всім нам коди. Ці нашийники, - він торкнувся свого, - спрацьовують п’ятдесят на п’ятдесят – можуть захистити від анлоду, а можуть і не подіяти. Тому краще залишити тюрму, щоб нас не зачепило. І тюрма, й імпульсні башти – це дітище Трістана, твого заступника в реалі, він зараз зайняв твоє місце і є провідним програмістом ШІ Віктора в «Смарагді» і правою рукою президента Віктора на Першій Платформі в реальному житті. Що ж, він завжди тобі заздрив...

Трістан? Мій заступник в реалі? Але ж як? Він же тут мій найкращий друг! Скільки разом пройдено доріг, пережито пригод! Ми навіть часто закохувалися в одну й ту саму дівчину. Остання моя пасія, Татія, якраз подобалася нам обом. І трохи побувши зі мною, вона зрадила мене. Трістан переманив її до себе в ліжко. І мені якось було, чесно кажучи, плювати, я зовсім не ревнував. Як не дивно. Хоч аналізуючи свої почуття зараз, я подумав, якщо б це була Діана – я б перегриз горло кожному, хто посягнув би на неї! Невже й Татія – несправжня? Просто спосіб контролювати мене у всьому? Трістан?! Всеохопний Гугле, я в легкому шоці! Голова йшла обертом. І від спірального руху по сходах, і від неприємних новин, яким я вже починав потроху вірити. Я знав, що Трістан нині працює в якійсь закритій державній установі, був справді надзвичайно талановитим винахідником... Але щоб аж так!

Ґедзь вже не біг, а швидко йшов. Хоч ми й рухалися сходами вниз, але все одно було непросто: в голові крутилися спіралі сходів, одноманіття створювало ефект рухливості того, що нас оточує. Чи й справді стіни навколо зарухалися? Я кліпнув кілька разів, проганяючи оману зору. Ні, не здалося, стіни й сходи під ногами і справді почали злегка тремтіти, наче почався землетрус.

- Не встигли! – спокійно промовив Прайм за спиною. – Зараз почнеться...