Розділ 35

Я хотів відповісти. Навести ще якісь аргументи, заперечити, виступити з протестом, але не встиг…

- Імпульс! – раптом скрикнув Прайм. – Якір! 

Гречук схопився на ноги й витягнув з кишені довгу блискучу мотузку. Звичайну, схожу на ту, на яку вішають білизну для просушування. Він різко махнув нею, випростовуючи клубок в руці, замахнувшись, як батогом. Ґедзь, Діана і Їжак швидко схопилися за плетену шнурівку. Прайм теж в останній момент смикнув кінець до себе й міцно вчепився в нього. Я дивився на це широко розплющеними очима, здивувавшись таким незвичним діям, здавалося б, дорослих людей. Вони схопилися за мотузочку, наче у дитячій грі.

А потім усіх накрило Імпульсом. 

Кімната деформувалася, ліжко то витягувалося вздовж, то складалося гармошкою, змінюючи свої розміри кожної секунди, наче гумове. Стіни хиталися, наче ось-ось впадуть на голову разом зі стелею, на якій колами ширилися хвилі, мовбито хтось кинув камінець у водну гладь, яка виявилася замаскована під  стелю.

Мене теж злегка водило на стільці, але я вже звик, що під часі Імпульсу переживаю неприємні відчуття, тому просто зціпив зуби і мовчки терпів. 

Я побачив, як четверо, котрі схопилися за ту мотузку, то заявляються, то зникають перед моїми очима. Вони дрібно тремтіли, теж змінюючись, як і все навколо. Імпульс вже майже минув, бо, як правило, триває кілька секунд, але раптом Їжак якось незручно відступив убік, його рука зісковзнула з мотузки -  і він зник! Розтанув, випарувався. Його не стало! 

Останній подув Імпульсу ковзнув по стінах -  і кімната знову набула того ж вигляду, який мала досі. І все було, як завжди. Лише начальник поліції був відсутній.

- Власенко знову випав. – проговорив Гречук спокійно, як ні в чому не бувало. – Доведеться чекати, доки повернеться, - потім раптом сказав мені. - А ми тебе, Кириле, теж хотіли тут запроторити у тюрму, - чоловік сів на стілець. - Щоб був на очах. І щоб мій брат тебе не зачіпав. Але Діана мене переконала, що ви будете з нею завжди поряд, що ти швидко її згадаєш. Тому я дав їй карт-бланш. Але, бачу, ти дуже глибоко в забутті...

- Де подівся Гарт? – спитав я, не звернувши увагу на слова Гречука.

- Пан Власенко? – спитав раптом Ґедзь, а потім почав пояснювати. - Його викинуло в реал. Імпульс – це оновлення програми, певний шок, перелопачування основ, незначна, а інколи й дуже відчутна зміна в структурі «Смарагду». Оновлення і видалення непотрібних логів. Програма взагалі розроблялася для тотального контролю над громадянами у вірті. Поки що на рівні експерименту. І зміни в системі очищають старі логи, копіюють їх і передаються в аналізатори безпосередньо ШІ. Так вираховуються незгодні бунтівники, кримінальні елементи, відхилення від правил, встановлених в основі програми. Кожен з нас, хто зайшов із реалу, має якір. Це невеликий предмет, прописаний і активований, так званий тимчасово незнищенний файл, що не дає нас викинути з вірту під час оновлення системи під час Імпульсу. Степан Тарасовичу, дякую, я трохи розгубився.

- Всі розгубилися, - кивнув Гречук. - Прайме, що там?

- Підозріла активність. Може бути, що нас засікли. Треба йти звідси, - відповів чоловік, рухаючи пальцями.

- А чому не викинуло мене? – спитав я.

- Ти сам якір, - глипнула на мене Діана, перервавши мовчанку. – Заради тебе і відбувається цей місцевий хаос, Кириле.

Звичайно ж, вона говорила дурниці. Хто я такий? Один з мільйона, що мешкають у зоні «Смарагд», я не вірив жодному слову цих людей.

- Тобто, мої батьки... Їх стер ШІ Віктор, бо вони були програмою? – це зачепило мене.

- Кириле, твоїх батьків тут не існувало насправді. Це спогади, вкладені у твою свідомість. В реалі вони, очевидно, існують, але тут... Зрозумій, ти тут спеціально, щоб ШІ вивідав коди до твого вірусу. І терміново! Він модифікує систему, щоб ти проявив себе, якось видав, де знаходяться приховані файли...

- Я не вірю жодному вашому слову! – піднявся я зі стільця. – Жодному. Я жив у зоні «Смарагд» все своє життя, я досі пам’ятаю голос матері, не забув, як ми ремонтували з татом мій старий велосипед, я досі відчуваю смак вареників із вишнями, які мама готувала на мій день народження, бо я їх люблю найбільше... В мене немає дружини, - я пронизав поглядом Діану, в очах якої стояли сльози, але це мене не зупинило. Свята Опера, ці люди викликали в мене дивні емоції, але я був впевнений, що вони брешуть. - Я... Не знаю, навіщо вам ця брехня. Але я йду...

Я знизав плечима і пішов до виходу. Діана сіпнулася за мною, але Гречук її зупинив, взявши за руку.

- Коли ти повіриш, Кириле, буде вже пізно, - промовив він, піднімаючись зі стільця. – Тому вибач, але я змушений це зробити...

Він раптом сипнув мені в обличчя якусь крупу. І я, падаючи на підлогу, подумав, що попався, як дитина. Розслабився. Розвісив вуха. Останнє, що я почув, були слова Діани:

- Степане Тарасовичу, ви ж обіцяли не робити цього...