Розділ 30

Дівчина наче не почула мого запитання, насторожено попросила:

- Ця маска, ви можете її зняти? Мені сказали, що поряд буде Кирило. Ви? Це ж ти?

Я й зовсім забув, що на мені маскетка, котру одягнув у машині. Стягнув її з голови, запхав у кишеню куртки. Обличчя дівчини набуло дивного виразу, вона вдивлялась у мене, неначе хотіла розгледіти щось інше, аніж мій подряпаний фейс. Я теж розглядав її. Якісь дивні відчуття почали формуватися в мені, як і тоді, побачивши Даяніру вперше, я був у якомусь ступорі, наче дивився сповільнені кадри віртфільму. Ось кадр – губи дівчини, ось кадр – тонкі нахмурені брови, ось кадр – насторожена блакить очей. Чому вона, як і Даяніра, викликає в мене такі дивні емоції? Зацікавлення, бажання захистити, роздратування... Дівчина раптом сказала, свердлячи мене очима:

- Ти справді Кирило. Я бачу. Вони обіцяли, що коли я отямлюся, будеш поряд. Ти... Ти зовсім мене не пам’ятаєш?

- Ні, - відповів я, здивований її незрозумілими словами. – Точніше, я знаю Даяніру, ви з нею дуже схожі. Я взагалі думав, що ви – це вона.

- Даяніру? – здивувалась дівчина.

- Її ще звуть Кі. Ви майже ідентичні.

- А-а-а, - протягнула дівчина. – Я зрозуміла, про кого ти...

Вона замовкла.

- Може, поясните, хто ви і що відбувається? – спитав я вже не на жарт дратуючись.

Всі ці загадки й таємниці діяли на нерви. Крім того, я хвилювався, щоб нас не наздогнали приви, тому треба було вже йти далі, але мене чомусь, як магніт, притягувала ця дівчина. Я не міг відірвати від неї погляду. – Як вас звати?

- Діана, - відповіла дівчина, пронизуючи мене поглядом, неначе чекала, що я її згадаю, почувши ім’я.

- А я справді Кирило. То, може, розкажеш, Діано, - промовив я, кивнувши і переходячи на «ти», - хто ти така і хто Кі? Ти ж, я бачу, знаєш її?

Дівчина відвела погляд, натомість заговорила про інше:

- Метро Привів... Це ж восьмий район? – вона запитально поглянула на мене. – Треба вибиратися звідси. Тут законна територія поліції. Щоправда, «Смарагд» формально вважається увесь під її наглядом, але Віктор контролює і поліцейських. У нього все куплено. Нам потрібно в десятий район, до схимців. Там найбезпечніше, - вона по-діловому піднялася на ноги, збираючись іти, й тільки зараз помітила, що боса.

- Ти бач, - пробурмотіла, - і навіть у ноги холодно. Я ж просила зменшити відчуття... Та хай уже! Ходімо, Кириле!

Підхопила тонку ковдру, яку накинула на плечі, і попрямувала до входу в тунель на колії, а я аж рота відкрив від подиву. Так відверто ігнорувати мої запитання! Ця дівчина зовсім не була схожа на тиху й спокійну Даяніру. Як небо й земля.

- Агов, панянко, - покликав я Діану, не зрушивши з місця. – Або ти розповідаєш, хто ти і що відбувається, або сама йдеш туди, куди вирушила, - я демонстративно склав руки на грудях і витягнув ноги, прихилившись до стіни. Стіна й підлога і справді були холодні. Крізь розпанахану кристалом дірку в куртці на спині, у якій я був і досі, відчувалася зимна прохолода.

Дівчина потупцяла біля виходу, але потім повернулася, сіла поряд і зітхнула.

- Ти, мабуть, правий. Ти маєш знати, що відбувається. І що сталося... Але це довга й заплутана історія. Давай я розповім її тобі, коли ми будемо в десятому районі, у схимців. Там порівняно безпечно. Повір мені, прошу. Принаймні, я хочу запевнити тебе, що я тобі не ворог. Навіть навпаки...

Я вирішував недовго. Вона мала рацію, з метро потрібно було вибиратися. Я кивнув і першим пішов по тунелю до колій.

Ми дісталися до виходу з метро без пригод. Де поділися Самійленко, Кі та Груша, я так і не знав. Сподіваюся, їх забрали із собою приви! Принаймні, Самійленку і Груші я цього побажав від душі, бо Даяніра, я мав велику підозру, не боялася привів.

А от вийти на поверхню непоміченими – було проблемою. Я зупинився в підземному переході біля виходу і почав прислухатися до того, що діялося назовні. Дві години, виділені Самійленкові на похід до лабораторій схимців, ще не минули, тому, очевидно, зустріч з поліцією та кібербратчиками поки що нам з Діаною не загрожувала. Але те, що вхід контролюють люди Самійленка, я не сумнівався.

- Значить так, - скомандував я дівчині, яка мерзлякувато тупцяла по вологій бетонній підлозі підземного переходу. Носочки з рожевих давно стали мокрими і чорними від бруду. – Те, що ви з Кі схожі - нам на руку! Загорнися в ковдру, коли ми входили, Кі була в худі, а ти в светрі, - я зиркнув на блакитний светр і погляд зачепився за груди, це трохи збило мене з думки. Я розсердився на себе, продовжив далі, дратуючись ще більше, оскільки, чесно кажучи, не вірив в успіх справи. - Ідеш перша, упевнено і владно командуєш мною, якщо це буде потрібно, кажеш людям, які нас зупинять, що Самійленко буде через п’ять-десять хвилин, наказав нам іти вперед, бо в нього ще якісь справи. Зрозуміла? Нам треба не потрапити в руки охоронців біля входу в метро. І якщо пощастить і вони нас не зупинять, то потім ми будемо довго й далеко бігти. Зможеш? – я глипнув на її ноги і відвернувся, було зрозуміло, що не зможе.

- Звичайно, зможу! – роздратовано кивнула дівчина. – Я ще тобі фору можу дати, фанфароне!

Щось дуже знайоме прозвучало в цій фразі, якась струна тенькнула всередині мене і... неначе обірвалася. Немає часу на спогади і жалість. Треба діяти, бо час іде.