Розділ 29

Вибігши з лабораторії, я помчав у той коридор, яким сюди прийшов. Лише його я знав, як вихід на поверхню, а тикатися в інші, не знаючи дороги, не ризикнув.

Увімкнув нічне бачення і в сірій напівтьмі, швидко ступаючи, обдумував те, що побачив там, в лабораторії. Приви мене вразили тим, що привидами не були! Асоціативно мені привиди уявлялися блідими прозорими літаючими сутностями, обрисами схожими на людей, як їх часто зображають на малюнках або в віртгеймах. Тут же були звичайні люди, але немовбито перебували в іншій реальності, але бачили наш світ, орієнтувалися в ньому. Найголовніше, вони бачили людей. І забирали їх звідси, неначе стирали. Територія метро була цілковито змінена після того Імпульсу, що перетворив його на певну аномалію. Але, як я зрозумів, схимці навчилися якось фіксувати їхню появу, встановили систему оповіщення. Крім того, якщо приви не з’являлися на поверхні, це значило, що радіус їхнього пересування обмежений, бо на поверхню вони не виходили, хіба що дуже рідко, і локалізацією цього прориву займалися спеціально підготовлені люди.

Одна версія за іншою шумували в моїй голові: приви – спеціально уведена в зону «Смарагд» система загроз і проблем, щоб формувати в людях страх перед цією незрозумілою силою і відволікати від певної діяльності ШІ Віктора? А може, це нові технології схимців, невдалий експеримент, що перетворив живих людей в напівпрозорих істот, що живуть у паралельному вимірі, але мають певні точки дотику з реальним світом? А що, як приви – породження Імпульсу ШІ Віктора для експансії зони "Смарагд" у певних, тільки йому зрозумілих цілях, але щось пішло не так, і він махнув рукою, дав важелі впливу на них схимцям, і ті борються проти них, чи взагалі, можливо, співпрацюють? Організовано так, спокійно залишали ж лабораторії й підземні коридори, ніхто не біг у паніці, не кричав «Рятуйтеся!», значить, ситуація їм знайома й часто повторювана. Чи зовсім фантастична версія: приви - це люди з реального життя, які можуть бачити наш світ, який, навпаки, для них є примарним і неправильним? Голова йшла обертом!

Але із цих думок я вихопив одну рятівну: територія привів – обмежена, переважно під землею, в метро, а отже, я мушу вийти на поверхню! Дійшовши до розвилки, де мій коридор упирався вже у прямий тунель до колій метро, я вирішив трохи перепочити, навіть не перепочити, бо зовсім не втомився, все-таки основні мої чіпи вже працювали і слабка регенерація перейшла в середньо-прискорену. Я хотів пересвідчитися, як почувається дівчина, котра безвольною лялькою похитувалася в моїх руках, так і не прийшовши до тями. Може, я помилився і вона зламана андроїдка? Можливо, приви помилково її стирали? І це просто мало вигляд танення тіла, а насправді зникнення й не було? Або схимці навчилися робити андроїдів, як Господь Бог, ідентичних живим і справжнім людям?

Я обережно опустив дівчину біля стіни кімнати з люмінесцентними стінами, сів поряд. Провів по її щоці пальцями. Вона була тепла, як будь-яка людина. Жива. Відкинув пасмо чорного волосся з її чола. Жодного знаку, ран, подряпин чи ще чогось на тому місці, де торкався її прив, не помітив.

Зовні вона була звичайною дівчиною. Дуже схожою на мою знайому Даяніру.

Раптом вона зітхнула глибше і розплющила очі. Побачила мене і її очі округлилися від здивування і чомусь, я це відмітив одразу, переляку.

- Ки.. Кириле? Це... Це справді ти? – спитала вона в мене, неначе побачила перед собою привида.

Я теж здивувався:

- Ви знаєте мене? Ви ж не Даяніра? Хто ви?

Дівчина роззирнулася навколо, побачила, що сидимо у напівтьмі в невідомому приміщенні й, не відповівши на моє питання, знервовано спитала:

- Де ми? Що це за місце? Як я тут опинилася? Адже ти... ви... справді Кирило? Чи ні? О Боже, я вже ні в чому не впевнена!

Вона сіла, опершись об стіну й закрила обличчя долонями. Я зрозумів, що вона в шоці, дезорієнтована і злякана.

- Ми в Метро Привів, якщо вам це про щось говорить, - почав я говорити спокійним голосом, намагаючись заспокоїти дівчину. – Всі схимці, які тут працювали, почули попередження, що існує загроза появи привів, тому залишили лабораторію, евакуювалися, а вас... Ви лежали, підключені до комп’ютерів і якихось приладів, і вас залишили там... Я думав... Я думав, що ви – андроїдка. Але коли з’явилися привиди, вони... Вони хотіли забрати вас, стерти... І я... Я відволік їх і забрав вас звідти, але й досі не знаю, хто ви...

- Значить, їм вдалося, - промовила дівчина тихо.

- Що вдалося? – я нічого не розумів.