Розділ 25

Ми не встигали. От не встигали і все! Залишалося з десяток кроків – а поїзд був ось, перед нами, великою гучною громадиною насувався на Даяніру, котра бігла першою. Я стрімко кинувся вліво, притиснувся до стіни. Можливо, пощастить, і мене не зачепить. Здавалося, поїзд займає весь тунель, прожектор сліпив очі, а габаритні вогні, наближаючись, мало не черкали стіни. Врятуватися неможливо.

Зненацька Даяніра зупинилася посеред тунелю, її тонка фігурка у сліпучому світлі прожектора взагалі витончилася, стала майже напівпрозора. Самійленко й Груша впали на колію, закривши голови руками, боксер кричав не зупиняючись. Принаймні, його голос суперничав з брязкотом близького поїзда.

Я заплющив очі й приготувався до неминучого. Всі ми мали зараз загинути.

По обличчю ковзнув стрімкий протяг, і я почув, як поїзд проходить повз мене. Наче я стою на платформі, а вагони один за одним миготять перед очима. Навіть крізь заплющені повіки можна було спостерігати, як світло то з’являлося, то зникало, вагони проїжджали повз – а я, як не дивно, був ще живим.

Насмілився розплющити очі й пожалкував про це, бо поїзд якраз їхав... крізь мене. Таке сприйняття викликало внутрішній жах, весь організм наїжачився, м’язи рефлекторно смикали мене втекти, позбавитися загрози, уникнути пошкоджень і смерті. Натомість якась відсторонена частина свідомості у захваті спостерігала за примарним поїздом, який, порушуючи логіку всього на світі, рухався крізь давно закинутий тунель, видавав відповідні звуки і сяяв вогнями. Я, притиснутий до стіни не вагою поїзда, а лише його натяком на існування, наполовину вгрузлий у примарні вагони, заворожено крутив головою туди-сюди, і навіть на якусь мить зумів розгледіти пасажирів, що перебували всередині. Їх було небагато, всі мали спокійний і зосереджений вигляд, неначе вони їхали у своїх буденних справах: хтось сидів утомлений, хтось, навпаки, веселий і усміхнений, розмовляв із супутниками, якась парочка палко цілувалася... Цим примарним пасажирам у вагонах було все одно, що їхнього поїзда насправді не існує, що він зник багато років тому, перетворився на таку саму примару, привида, як і ті приви, що колись були живими людьми.

Я ніколи не чув про поїзд-привид у зоні «Смарагд». Про напівпрозорих привів – так, а от щоб цілий поїзд загубився в метро!

Все це шаленство тривало недовго. Поїзд проїхав, звуки колес затихли вдалині, тунель знову потонув у мороці.

Запанувала тиша. Груша давно замовк. Ліхтарики на смартах обох чоловіків, що заворушилися на колії, й досі світилися. Промінь одного з них якраз вихопив із темноти фігурку Даяніри, котра непорушно завмерла попереду.

- Примарний поїзд, - промовила вона спокійно, наче нічого не сталося. – А майже, як справжній. Аномальна зона. Можливо, тут вихід у інший.., - вона замовкла, не договоривши.

Підійшла до Самійленка з Грушею, котрі почали підніматися на ноги, лаючись та обурюючись. Пережитий страх зробив Грушу багатослівним. Він нервово сміявся, шукав під ногами «Фенрір», який упустив, падаючи на шпали, зовсім забув про мене. А я раптом утямив, що стою недалеко від входу в той лівий поворот, до якого ми так поспішали. Він тонув у пітьмі, але його обриси я бачив, бо запам’ятав, де знаходиться, ще перед тим, як нас накрив поїзд. І хоч я був трохи далі від нього, ніж мої супутники, але вирішив спробувати проникнути туди непоміченим, поки Груша не оговтався й не усвідомив, що упустив свого підопічного з виду. Все-таки в тунелі було темно, на відміну від станції, де ще збереглися окремі лампи.

Я повільно, щоб не викликати зайвого шуму, почав пересуватися до пройми в стіні. Даяніра, я чув, спитала:

- З вами все добре? Психологічно важко витримати такий дисонанс у сприйнятті зовнішнього світу. Цей поїзд - примара, якої не існує в реальності, але всі притаманні реальним речам ознаки наявні й сприймаються свідомістю як справжні й достовірні...

- Ха-ха! Можна так і в штани накласти! – гигикнув Груша. – Я вже думав, все, гаплик! А він, цей поїзд, не шкідливий? В смислі, я знаю, що привів не можна торкатися, бо після такого всі кудись зникають! А поїзд же теж примарний!

- Не знаю, - відповіла Даяніра.

- А якщо...

Голос Груші забубонів уже приглушено й ставав усе тихішим, бо я, нарешті, прокрався до входу в стіні й безшумно пішов вузьким проходом, де вдалині неначе ввижалося якесь світло. Збадьорившись від того, що відірвався від своїх супутників, я пришвидшився, а потім і побіг.