Розділ 24

Під землею, починаючи від підніжжя сходів і далі по підземному переходу до входу на закинуту станцію метро, на стінах горіли слабкі лампи, ледь розганяючи сіру темряву. Самійленко увімкнув на смарті ліхтарик, світив на тонку фігурку Даяніри, точніше, їй під ноги. Так само зробив і Груша, але його ліхтар блукав стінами, вихоплюючи з пітьми різноманітні графіті, залишені тут не одним поколінням сміливих мешканців «Смарагду».

Ми пройшли до входу власне на станцію, оминули порожні сталеві одвірки, котрі залишилися від скляних колись дверей, спустилися сходами до колій.

На станції було брудно, стояв неприємний запах, але все-таки можна було помітити, що тут періодично проводилося прибирання. Стоси якихось мішків та коробок, навалених під стінами, вказували, що хтось сюди періодично навідується і щось робить.

Даяніра впевнено зістрибнула вниз, на колію праворуч, і пішла по шпалах. За нею й ми. Груша змушений був відвести дуло пістолета від мого боку, слідуючи за босом, але я й не рипався втікати.

По-перше, мені було цікаво. Якщо вже втрапив у таке місце, навіть за не дуже для мене сприятливих обставин, то слід було використати цю ситуацію по-максимуму. Коли ще побачу таємниче Метро При́вів? Буду сподіватися, що все ж зможу виплутатися з цієї халепи живим. По-друге, я хвилювався за Даяніру. Хоч вона виявилася незрозумілим творінням схимців, швидше всього андроїдкою, мене все одно не полишала думка, що з нею не все так просто. Інтуїція підказувала, що дівчина зберігає ще чимало таємниць. Те, що вона захистила мене від Самійленкових головорізів, вказувало, що я їй навіщось потрібен, чи то як певна загадка, яку вона так і не розгадала, чи то як людина, яку ще можна буде використати. Якісь романтичні почуття у андроїда? Не смішіть мене! І хоч це не дуже тішило, я майже змирився, що Даяніра – не людина. Не справжня жінка.

І ще була одна причина, чому я не хотів поки що втікати від цієї милої компанії. Ще не закінчив процес відновлення своїх систем. Так, я все-таки під час нашої поїздки містом запустив простеньку програму-кряк, елементарну утиліту, що здійснює підбір паролів. Вона почала миттєво підбирати коди, щоб зламати поставлені на мої чіпи блокувальники. Саме простеньку, елементарну і навіть грубу й демонстративну. Це був відволікаючий маневр для гачків-блоків, які, помітивши підозрілу активність, могли загальмувати взагалі процес перебору кодів. Натомість основну масу ресурсів упровадженої пам’яті, яких лишилося досить мало, я кинув на посилення роботи прихованої утиліти, яка маскувалася під гру у розважальній симбнитці. Таку симбнитку спеціально вмонтовували собі геймери, щоб не загромаджувати основний чіп. Симбнитка в мене була заповнена тисячами різноманітних ігор, і, як я сподівався, не дуже зацікавила Байта, бо він всі зусилля злому і блоків спрямував на чіпи...

Наша група увійшла в арку тунелю метро й повільно рухалася вперед. Поки я ступав крок у крок за Самійленком, відчуваючи, що вже не пістолет, а дуло «Фенріра» впирається в спину, закінчився перший цикл обробки інформації щодо блокувальників, і прихована утиліта, поставлена на мінімальний ритм, щоб не насторожити активністю, почала свою роботу з кодами. Найперше, що їй вдалося, це звільнити блоки, накладені на моє мовлення. Елементарні блоки. Байт не прагнув позбавити мене голосу надовго й ґрунтовно, тому звільнення відбулося швидко. Я відчув, що можу говорити, але, звичайно ж, мовчав і далі.

- Ще довго йти? – нетерпляче спитав Груша.

Його голос пролетів тунелем, луною відбиваючись від порихлених часом і цвіллю стін. Якщо наші кроки та інколи льопотіння води в калюжах, коли хто-небудь вступав у них між подекуди прорідженими шпалами, звучали порівняно глухо, то звук голосу боксера видався просто громовим.

- Тихо! – прошипів на нього Самійленко, обернувшись і різко зупинившись. – Накличеш своїм кудкудаканням біду!

Я мало не врізався в нього, теж став, як укопаний, і «Фенрір» Груші вперся мені в спину гострим срімпаком. От якраз боксер трохи наткнувся на мене, але швидко відступив, почав виправдовуватися через моє плече.

- Шефе, хочеться швидше звідси забратися! Чув я про цю діру багато поганого!

Чи то мені здалося, чи то й справді в голосі боксера промайнули панічні нотки?

- Вже скоро, - озвалась попереду Даяніра. – кілька десятків кроків. Ліворуч має бути поворот.

Ми знову рушили, але Груша позаду мене сопів, як танк, тихо лаючись, коли перечіпався об якісь перешкоди. Його ліхтарик іноді пробігав стінами, на яких висіли обірвані проводи, тягнулись іржаві довгі труби, стирчало якесь коріння чи гілля.

Раптом почувся дуже віддалений гул, неначе спереду наближався поїзд. Земля під ногами ледь відчутно затремтіла.

- А метро що, досі працює? - спитав Груша знову голосно, вже не приховуючи свого страху. - Це що, поїзд їде?

- Давно не працює, - відповів йому Самійленко й прискорив крок, бо й Даяніра пішла швидше. - Мабуть, акустичний обман. Нагорі, напевно, проходить залізна дорога.

- А-а-а! - полегшено відреагував боксер на його слова.

Я ж подумав, що в восьмому районі, де знаходилася Метро Привів, жодної залізничної колії не було. Але промовчав, бо видавав себе за німого. Але теж захвилювався. Щось було не те. Не міг бути таким відчутним рух, що відбувався нагорі, тут, під землею. Тим часом гул наближався. До нього додалося металеве ляскання та ритмічні гупання, притаманні рухові поїзда. Здалося навіть, що сильніше почала вібрувати не лише земля під ногами, але й повітря.