Розділ 22

Ми їхали нічним містом. Точніше, вже передранішнім. На сході небо почало світлішати, спустився щільний туман, загорнув будинки в сизі савани.

Я намагався прийти в себе, адаптуватися до тієї голови, яка зараз працювала в мене набагато повільніше й обмеженіше, ніж з активними чіпами. На кожному стояли якісь блоки, які намагався зламати. Поки що не вдавалося, та й увага моя розсіювалася, не міг ретельно сконцентруватися, бо в салоні автомобіля відбувалася досить цікава розмова.

Самійленко подав Даянірі маскетку, спеціальну захисну шапку, котра одягалася на голову, як панчоха, в ній були тільки прорізи для очей та рота. І ще спеціальна нашивка напроти носа, щоб не ускладнювалося дихання. Її носили в період хвороб або поширення різних епідемій.

- Навіщо це? - спитала дівчина здивовано.

Вона непорушно сиділа на передньому сидінні біля Самійленка, дивилася вперед, на дорогу і нічне місто, була тиха й абсолютно спокійна. Хотів би я мати подібну витримку в такій ситуації! Одягнена в той же одяг, який згенерувала їй моя тридешка. Схожа на якусь школярку чи бешкетницю. Тільки великі груди, обтягнуті худі, звабливі губи і не по дитячому серйозний погляд давав зрозуміти, що це доросла жінка. Я мимоволі замилувався нею, як красивою картинкою на волпейперсах.

- Щоб ніхто нас не впізнав, - Самійленко, вже переодягнений у зручний одяг, став схожий на звичайну людину, не мільярдера (втім, одяг іноді змінює зовнішність дуже кардинально), переставив машину на автокерування і почав натягувати свою маскетку, ще дві кинув Груші.

- Ти теж. І хакер хай вдягне.

- Вдягай давай, - буркнув мені боксер, а сам не поспішав одягати головний убір, бо це означало - відвести зброю від мого боку. Перед ним, підозріваю, постала велика дилема.

Потім почав натягувати маскетку однією рукою. Дуже вправно, до речі, Поправив її на шиї – і ми всі четверо стали схожі на героїв крутої комп’ютерної гри «Епідемія наживо», яка були модною в цьому році: обтягнуті маскетками обличчя лякали інопланетними вигинами та потойбічними кольорами, бо маски були чорні.

- Кі йде першою, - почав роздавати вказівки Самійленко, - я за нею. Ти, Григорію, головою відповідаєш за хакера. І щоб не плуталися під ногами. Різне може статися, раптом доведеться втікати. Я наказав нашим людям засісти по периметру на всяк випадок. Для підтримки, - він засміявся. – Сподіваюся, тільки моральної. Я ніколи б не пішов туди сам, краще послав би помічників, але ця справа настільки важлива, що не можу перекинути її на чужі голови... Що ж, згадаю добрі старі часи! Коли Степан вчився в університеті, ми з хлопцями тримали вже два райони зони «Смарагд»! Я тоді вмів усе! І стріляти, і втікати, і битися, якщо треба! Кожен заробив свій перший мільйон по-своєму... А кров... Її можна відіпрати...

Я чув, що Самійленкові гроші погано пахнуть, але то було на рівні пліток, та зараз він сам це підтверджував.

- Шефе, куди ми їдемо? – спитав Груша, який виявився Григорієм, дивлячись у вікно.

- Шостий район, Метро При́вів, - коротко відповів Самійленко, дістаючи звідкись лазерон. Перевірив заряди, лишився задоволений, пристібнув його собі пояса. – Зброю взяв?

- Ображаєте, шефе, - прогудів боксер, стукаючи по "Фенріру", який лежав у нього на колінах. До речі, дулом у мій бік. Покидьок і тут страхувався.

Я ненавидів вогнепальну зброю. Навіть вибираючи комп’ютерні ігри, в які грався в дитинстві, намагався грати в такі, де використовувалося все, крім такої зброї. Що ж, у кожного свої вподобання.

- У Гречука лабораторія там. Я давно знаю, один з наближених до Степана схимців працює на мене. Я і про вас, Кі, дізнався від нього! Шкода, що мої люди не перехопили вас ще тоді, в хаузі хакера. Але тепер...

- Я не могла чекати довго, Кириле, - раптом обернулася Даяніра й поглянула на мене. – Мене все тягнуло вийти. Я просто доторкнулася до замка на твоїх дверях – а він відкрився. Двері самі прочинилися. Твій робот, Краб... Він намагався мене зупинити. Я повинна була стерти все, що нагадувало про мене в твоїй квартирі, тому очистила твій комп'ютер. Вибач. І якраз стояла в коридорі й думала, що зробити з Крабом, щоб він повернувся в квартиру. Не хотіла йому шкодити. В нього такі гарні рецепти в пам’яті! Але тут набігли люди Самійленка! Вони схопили мене. І твій робот... Вони вистрілили в нього з лазерона. Я кричала, плакала, забороняла... Мені шкода...

- І мені шкода, - озвався Самійленко. – Я вже вибачався за своїх дурнів. Груба сила не була потрібна! Ми ж не знали... Просто хотіли перевірити, що за таємницю приховує мій братик...

- У пана Євгена його люди почали мене зчитувати так, як і тебе, Кириле. Це була велика помилка, - продовжила далі Даяніра.

- Ага! – спохмурнів Самійленко. – Добре, що я був на місці і поряд, бо мені самому було цікаво, що це за така таємнича дівчина, над якою трясуться і схимці, і Гречук... Ви, Кі, майже лишили мене без корпорації!

- Якби ваші люди продовжили далі, ви б стали жебраком, пане Євгене, - сухо промовила Кі, відвернувшись до вікна.

- Добре, що ми з вами домовилися, - кивнув Самійленко.

- Домовилися, - Даяніра опустила голову. – Кириле, вони одразу ж почали тебе шукати. Миттєво, щоб шантажувати мене. Але не в цьому суть... Я... Зчитування зняло блоки в моїй голові. Я зрозуміла, куди повинна йти і що зробити. Чому мене весь час кудись тягне. І я... Кириле, я не людина, - здавалося, Даяніра зараз заплаче, так тремтів її голос. Вона помовчала. Опанувала себе. Продовжила знову спокійно. - Але й не андроїд. Щось середнє. Кіборг? Не думаю... Схимці придумали і зробили мене... Я не справжня... Мабуть... У мене завдання, місія... І я – всесильна. Як якесь божество. І ШІ Віктор... Він...