Розділ 20

- Не чіпай його, я сказав, - підвищив голос окулярик, - шеф буде незадоволений. Потім. Я його тобі особисто оформлю.

- Е ні, - оскалився боксер, - після твого зчитування він ходитиме під себе і стане овочем. Тоді не розумітиме, чому його лупасять. Так нецікаво! А зараз цікаво!

Він схопив мене за відлоги куртки і підняв на ноги, притиснувши до стіни. З усієї сили загилив у сонячне сплетіння. Я скрутився від болю і нехватки повітря. Але не впав, бо покидьок тримав мене добре, був сильним, як бугай. Знову зацідив у ребра, аж в очах потемніло.

- Перестань зараз же, - підійшов до нього напарник, - я ж сказав - потім! Може, він погодиться співпрацювати? Тоді й побуцаєтеся! Тебе вже один раз попереджали, Грушо!

Боксер плюнув, попавши мені на комір куртки, хоча цілив, напевно, вище. Я, повиснувши на його руці, мов крізь туман, бачив перекошене від злості обличчя, повне розчарування і звірячої жаги продовжити гамселити беззахисну жертву. Він відпустив мене, і я з гуркотом упав на підлогу, зв’язані ноги не тримали, та й та штука на голові була така важка, що шия весь час хилилася додолу. В голові загуділо від удару шолому об кам’яну підлогу. І так було непереливки, а тут взагалі, наче оглох. Як крізь вату, чув злу лайку мерзотника Груші, котрий ще раз копнув мене, намагаючись поцілити в пах, а потім повз майнули його берці – пішов до столу разом з окуляриком. Я вже не пробував піднятися, так і лежав на боці, намагаючись прийти до тями. Перед очима – брудна підлога, в голові – гул.

Погано. Дуже погано. Цікаво, чого хоче від мене Самійленко? Ясно, що це його люди. І Даяніра, напевно, у них. Сподіваюся, вони їй не зашкодили! Я уявив на секунду, що могли зробити з дівчиною ці покидьки, і мене кинуло в піт. Якщо виживу, всіх знищу! Мені б лишень звільнити голову. Не буду вже й на ШІ зважати, хай подавиться мною! Але так цього не залишу!

Мої злі й уривчасті думки перервав новий голос – до камери увійшов ще хтось.

- Де він? – спитав заклопотано чоловічий голос, а потім, напевно, звернувся до когось, хто прийшов з ним, бо тембр голосу кардинально змінився, став вкрадливим і навіть підлабузницьким. – Проходьте, ось стілець. Можете сісти, зараз усе оформимо.

Гм. Хто ж це?

- Як ви могли! – раптом почув я голос Даяніри, і від здивування мало не похлинувся слюною і кров’ю в роті. – Я просила не чіпати його!

Дівчина підбігла до мене, я почув кроки, потім м’яка тепла рука торкнулася обличчя.

- Зараз же розв’яжіть його!

- Ви ж розумієте, Кі, ми не можемо цього зробити, - м’яко, але із затаєним роздратуванням промовив чоловік, наближаючись до нас. – Він небезпечний. Перш за все, для вас. Коли ми його знешкодимо – тоді й звільнимо. Але все залежить від того, як ви будете з нами співпрацювати.

- Кириле, - покликала Даяніра, - як ти? Та хоч посадіть його куди-небудь! Не буде ж він увесь час лежати на підлозі! Я теж можу ставити умови, не забувайте!

- Грушо, принеси крісло з сусідньої кімнати! – наказав чоловік, і поки той пішов, знову почав говорити з дівчиною. – Я, звичайно, радий, що ви погодилися співпрацювати. Хоч і трохи з примусу...

- З примусу? – дівчина обурилася. – Це зараз так називається? Ваші люди були зі мною грубі! Досі синці на руках! І ви шантажуєте мене.

- Навіть не думав, що ви можете мати емоції й почуття, - пробурмотів Самійленко. - Я здивований. Мені здавалося, що штучний інтелект – це просто набір одиничок та нулів, написана програма, алгоритм цифрових процесів, хоч і візуалізований. А тут... Це мені на руку...

- Це не емоції і почуття – заперечила дівчина, - це байти, біти, трансформовані в імітаційну поведінку. Образ створюється поєднанням інформаційної матриці з накладанням візуальної оболонки. Я дію відповідно до поведінкових моделей людей як розумних і універсальних істот. Це неначе закон збереження енергії: він допоміг мені, а я йому.

- Як добре, що цей ваш знайомець виявився ще й місцевим «віртбунтарем»! Ми таких хакерів шукаємо по всій зоні. Їхні мізки – це щось. Зчитаємо, відпустимо – і він ваш, Кі. Але для нас, натомість, зробите одну маленьку послугу. Змусити вас не можна, а от хитрощами... Ви ж розумієте...

- Змусити мене справді не можна, - підтвердила дівчина. – Самознищення тоді в пріоритеті. Ви, пане Євгене, граєте з вогнем...

Євген Тарасович Самійленко, ось хто це був. Коли Даяніра назвала його ім’я, все стало на місця. Але навіщо їм я? Тиснути на Даяніру? Ми ж чужі люди! Я ледве її знаю! Але дівчина чомусь захищала мене. Це було дивно й незрозуміло.

Груша, нарешті, притягнув стілець. Мене всадовили в нього і навіть розв’язали ноги. Але руки залишили спутаними. Й витягнули той ненависний кляп із рота. Я закашлявся, задихав вільніше. Даяніра раптом метнулася до столу і схопила чашку, піднесла мені до рота і я, нічого не питаючи і не дивуючись, спрагло почав пити. Обурився лише окулярик, щось почав говорити про свій чай, але Самійленко так на нього глипнув, що той осікся і замовк.

- Що відбувається? – прохрипів я, глянувши на шефа вже знайомих мені покидьків.

Євгена Самійленка я теж бачив по вірттіві, і от він, на відміну від брата, майже не випадав із того образу, який демонстрували простим обивателям. Був якраз схожим на багатого мільярдера, що зараз несподіваним чином потрапив у незвичну обстановку.