Пролог. Остання хвиля

Спочатку Мирослав почув дерево.

Глухий тріск пройшов крізь воду так виразно, наче хтось розламав дошку біля його вуха. За ним прийшов другий, довший; затремтіли залізні кріплення, і над рифом розійшлося важке, безладне гупання корабельного корпусу об камінь.

Він був далеко від берега. Занадто далеко, щоб застерегти капітана до першого удару.

Шторм ішов із півдня вже другу добу. Кораблі перечікували його в затоках, риба трималася на глибині, а біля Пташиних скель вода закручувалася в такі вирви, що навіть молоді морські змії обходили їх стороною. Мирослав стримував найсильнішу течію біля східного мису, коли відчув судно, яке збилося з проходу. Звідти до нього долинуло щось іще — не звук, радше безладні поштовхи чужого страху, що завжди супроводжували загибель людей у морі.

Він повернув течію на захід і рвонув за нею. Сильний хвіст двічі вдарив по воді; довгі темні плавці вздовж його спини притиснулися до тіла. Нижче поверхні він рухався майже без зусилля, відчуваючи кожен поворот течії. Зябра розкривалися в такт рухові, і солона вода вільно проходила крізь них.

Коли виринув біля скель, корабель уже сидів на рифі. Ніс розвернуло поперек хвилі, одна щогла трималася під дивним кутом, парусину рвало на клапті. Люди юрмилися біля кормових сходів. Хтось махав ліхтарем, хоча на світанку він був майже непомітний; двоє матросів намагалися спустити човен, який то зависав над водою, то бився об борт.

Мирослав підняв руку. Під кормою стихло завихрення, вода на кілька митей вирівнялася, і човен нарешті сів на хвилю. Матроси закричали. Один із них озирнувся, побачив серед піни темноволосу голову й вигнутий над хвилею плавець і перехрестився так поспіхом, що мало не випустив весло.

— Відводь до південної коси! — гукнув Мирослав. — Не йди між каменями!

Чи почув матрос, він не знав. Але човен рушив правильно.

Від іншого борту відірвалася шлюпка. Мирослав підштовхнув до неї течію, потім затримав хвилю, яка вже піднімалася вище кормових поручнів. Він устиг зробити це один раз. На другий корабель здригнувся всім корпусом: підводна скеля ввійшла глибше, а від зламаної щогли полетіли шматки дерева.

І тут він побачив дітей.

Спочатку — червону стрічку на світлому волоссі. Вона майнула за уламками борту й зникла. Потім на невеликому кам'яному виступі, куди шторм закинув частину корабельного настилу, з'явилися дві постаті. Старший хлопчик тримав дівчинку за плечі й притискав до скелі. Вони були вище від води, на сухій полиці під стрімкою стіною. Як опинилися там, Мирослав не бачив: можливо, їх перенесло на шматку палуби під час першого удару.

Хлопчик крикнув щось у бік корабля. Дівчинка обома руками вчепилася в його сорочку.

Наступна хвиля вдарила знизу. На дітей долетіли бризки, але сам виступ залишився сухим. Ще трохи — і вода підмиє уламки, що затрималися в тріщині. Тоді їм не буде за що триматися.

Мирослав розвернув море під виступом, намагаючись відвести прибій убік. Каміння відкрилося, з-під нього побігли струмки. Тепер до дітей можна було наблизитися знизу, але сам край скелі здіймався над найдальшою мокрою смугою. Там, де закінчувалася вода, починалася суша.

Мирослав знав цю межу краще за будь-яку карту.

Можна було спробувати підняти хвилю вище, аж до виступу. Але дівчинка сиділа спиною до скелі, хлопчик затуляв її собою, і вода з такою силою розтрощила б їх об камінь. Він спробував пустити до них довгу смугу водоростей, підхоплених течією, — хлопчик навіть простяг руку, та до мокрого краю залишалося кілька ліктів. Плетиво повисло нижче, марне.

На південній косі рибалки вже витягали з човнів урятованих. Один чоловік побіг берегом із мотузкою. Поки дістався б до дітей, довелося б обходити цілий скельний гребінь. З моря шлях був коротший — кілька ударів серця. І все-таки останні кроки пролягали по сухому каменю.

Дівчинка почала плакати. Її голос губився в гуркоті, але Мирослав розібрав одне слово:

— Мамо!

Хлопчик щось їй відповів, показав угору. Вона підняла голову. Обидві її ноги були босі; одним пальцем вона намацувала щілину в камені, щоб не зісковзнути. У руці дівчинка тримала черевичок за ремінець так міцно, наче збиралася ним урятуватися.

Мирослав ухопився за мокру скелю. Його хвіст ковзнув між двома каменями; він підтягнувся вище, утримуючи тіло могутніми руками. Доти вода завжди була під ним, готова прийняти після будь-якого стрибка. Сьогодні він мусив залишити її за спиною.

За останньою хвилею починався закон, якого не оскаржували навіть царі. Він сам підтверджував його перед радою, коли приймав печатку; сам не раз пояснював молодшим володарям, чому море не може мати царя, який належить суші. За порушення віднімали право повертатися. Не титул, не володіння — саме дорогу додому.

Він бачив, як хлопчик пробує зрушити дівчинку з місця. Той поставив ногу на уламок дошки й одразу впав на коліно. Навіть звідси було помітно, як дивно під ним підгинається гомілка.

На кораблі впала друга щогла.

Мирослав міг залишитися в морі й продовжити рятувати тих, хто ще був там. А на березі вже працювали рибалки, і хлопчик із сестрою мав би дочекатися їх. Це був би правильний наказ. Він міг би віддати його самому собі, повернутися під корабель, утримати ще одну хвилю.

Вода із силою вдарила в основу виступу. Дівчинка закричала, хлопчик затулив їй обличчя рукавом. Від каменю відколовся шматок завбільшки з людську голову.

Мирослав подумав про Севіру. Вона вміла тримати двір у порядку й без його присутності. Рада послухає її, принаймні спершу. Він ніколи не збирався перевіряти це таким способом.

— Тримайся за брата! — крикнув він.

Дівчинка підняла голову.

Мирослав відштовхнувся хвостом і викинув себе з прибою на суху полицю. Плавці боляче зачепилися за шорсткий край; важкий хвіст ударив по камінню. Він устиг ухопитися за виступ обома руками.

Біль ударив під ребра — різкий, сліпучий, несподівано тілесний. Він схопився за скелю, щоб не впасти. Під поясом хруснуло. Велика перламутрова печатка, яку він носив біля боку, тріснула навскіс; важча частина зісковзнула з кріплення й полетіла вниз, у воду. Маленький уламок відскочив до його ноги.