Розділ 1.

Того весняного ранку море було неспокійним. Високі хвилі розбивалися об скелі, здіймаючи в повітря холодні бризки, а небо затягнули важкі сірі хмари. Мати заборонила Неріді виходити з дому, попередивши, що негода може тривати до вечора. Але Неріда ніколи не любила сидіти в чотирьох стінах, до того ж море кликало її. Вона відчувала його настрій так само гостро, як власний. Знала, коли вода ставала небезпечною, коли течії змінювали напрямок і коли в глибинах відбувалося щось незвичайне. Тому, дочекавшись, поки мати займеться хатніми справами, Неріда непомітно вислизнула надвір.

Вона йшла знайомою стежкою, притримуючи плащ, який вітер раз у раз намагався зірвати з плечей. Коли дісталася берега, одразу помітила темну постать на виступі скелі. Це був юнак. Він стояв над самою водою, дивлячись на хвилі.

Неріда насупилася. У таку погоду навіть досвідчені рибалки не наважувалися виходити в море, а цей незнайомець поводився так, наче не помічав небезпеки. Вона вже хотіла покликати його, коли одна з хвиль ударилася об скелю.

Камінь під ногами юнака здригнувся і він він утратив рівновагу.

Неріда кинулася вперед.

- Обережно!

Незнайомець устиг схопитися за виступ, але наступна хвиля накрила його з головою. Коли вода відступила, він лежав на мокрому камінні, намагаючись підвестися.

Неріда підбігла до нього й простягнула руку.

- Ви цілий?

Юнак підняв голову.

Його погляд зустрівся з її поглядом.

Очі були темними, майже чорними, але в них відбивалося світло неба.

- Здається, так, - відповів він, приймаючи її допомогу. - Хоча тепер я починаю сумніватися у власному розумі.

- Чому?

Він поглянув на море.

- Бо вирішив, що зможу перемогти його.

Неріда мимоволі всміхнулася.

- Море не любить, коли з ним змагаються.

- Ви говорите так, ніби воно здатне ображатися.

- А ви говорите так, ніби ніколи не бачили, на що воно здатне.

Незнайомець засміявся. Його сміх був несподівано щирим.

- Справедливо.

Він підвівся, але відразу скривився. На долоні проступила кров - гострий край каменя розсік шкіру.

- Сядьте, - наказала Неріда.

Незнайомець здивовано підняв брови.

- Ви завжди так розмовляєте з людьми, яких щойно врятували?

- Лише з тими, хто поводиться нерозумно.

- Тоді мені, мабуть, варто слухатися.

Він сів на плаский камінь.

Неріда дістала з кишені чисту хустинку й обережно обгорнула його долоню.

- Ви не місцевий, - сказала вона.

- Що мене видало?

- Я знаю всіх, хто живе поблизу. Вас раніше не бачила.

- Можливо, ви просто не звертали уваги.

Неріда підняла на нього очі.

- Я звертаю увагу на людей, які намагаються впасти в море.

Він знову засміявся.

- Тоді дозвольте виправитися. Річард.

- Неріда, - відповіла вона.

Річард повторив її ім'я, наче хотів запам'ятати.

- Ви живете тут?

- Так, неподалік.

- А часто рятуєте незнайомців?

- Ви перший.

- Тоді я маю подякувати долі за виняткову честь.

- Краще подякуйте тому, що я вчасно вас помітила.

Він схилив голову.

- І Вам також.

На мить між ними запала тиша. Неріда відчула, що незнайомець дивиться на неї уважніше, ніж належало б. Не з нахабною цікавістю, до якої вона звикла з боку деяких чоловіків, а так, ніби намагався зрозуміти, хто вона.

Це збентежило її.

- Вам краще повернутися додому, - сказала вона, підводячись. - Негода посилиться.

- А ви?

- Я знаю дорогу.

- Дозвольте провести вас.

- Ви ледве стоїте на ногах.

- Тоді ми обоє йтимемо повільно.

Неріда хотіла відмовити, але в його голосі не було ані наказу, ані зверхності, лише проста пропозиція.

Вона погодилася, і вони рушили стежкою вздовж берега.

Річард розповідав, що приїхав до узбережжя ненадовго й вирішив прогулятися, не зважаючи на погоду. Неріда не стала запитувати, звідки саме він прибув. Їй вистачало того, що він виявився зовсім не таким, яким вона спочатку його уявила.

Він був веселим, трохи впертим і дивовижно уважним до дрібниць.

Зупинявся, коли вона показувала незвичайну мушлю. Запитував, звідки на скелях ростуть рідкісні квіти. А коли Неріда розповіла, що під час відпливу між камінням відкривається вузький прохід до маленької затоки, попросив показати його наступного разу.