Пролог.

Море знало Неріду ще до того, як вона навчилася вимовляти власне ім’я. Воно кликало її під час нічних припливів, шепотіло крізь мушлі, залишені на березі, і здіймало хвилі щоразу, коли дівчинка наближалася до води. Іноді їй здавалося, що море впізнає її краще, ніж будь-хто на світі.

Мати ніколи не дивувалася цьому.

- Не підходь надто близько до води, коли здіймається вітер, - казала вона, поправляючи на доньці плащ. - Море не завжди буває лагідним.

- Але воно ніколи не робить мені боляче, - заперечувала маленька Неріда.

Мати тоді замовкала. Вона знала те, чого донька ще не могла зрозуміти: море не завдавало їй болю не тому, що було добрим. Воно просто пам’ятало, чия кров текла в її жилах.

Неріда народилася на межі двох світів.

Від матері їй дісталося людське життя - теплі руки, здатність ходити по землі й серце, яке одного дня могло покохати так сильно, що забути про власну обережність. А від батька… Про нього мати майже не згадувала, зберігаючи мовчання про таємничий народ глибин.

- Чому море так шумить, мамо? - запитала дівчинка одного разу, дивлячись на безкраю воду.

Мати саме розчісувала її довге волосся. За відчиненим вікном шумів прибій, і вечірнє світло лягало на підлогу вузькими золотими смугами.

Рука матері завмерла.

- Чому ти питаєш?

- Бо воно кличе мене. Воно знає про мене щось таке, чого не знаю я сама.

Мати повільно відклала гребінець.

- Деякі таємниці краще залишати на дні, Нерідо. Не кожна відповідь приносить спокій.

Проте саме тієї ночі море вперше відповіло їй наповну.

Дівчинка прокинулася від дивного шепоту. За вікном не було ні вітру, ні дощу, але хвилі билися об берег так голосно, ніби намагалися дістатися самого будинку. Неріда підійшла до вікна. На темній поверхні води мерехтіло бліде сріблясте світло. Вона не знала, чому воно здавалося їй знайомим, але щойно торкнулася холодного скла, хвилі стихли. А потім десь далеко, за обрієм, пролунав голос. Вона не розібрала слів, але відчула: її кликали.

Минали роки.

Неріда дорослішала, і разом із нею змінювалося море. Вона вже не просто слухала його шепіт - вона йшла до нього сама. Лише там, у солоній темряві глибин, де зникав людський страх, вона почувалася справді вільною.

Вона пірнала далі й глибше за будь-кого з жителів узбережжя. Там, під водою, легені не пекли від браку повітря, а тіло ставало легким і слухняним. Щоразу, коли вона занурювалася з головою і віддавалася течії, ноги переставали підкорятися людським законам - шкіра вкривалася м’яким сріблясто-перламутровим сяйвом, зливаючись у гнучкий сильний хвіст. Вона розсікала хвилі зі швидкістю морських істот, підіймаючись на поверхню лише для того, щоб вдихнути солоний вітер.

Це була її таємниця. Про це не знала навіть мати, хоча й здогадувалася.

Море залишало на піску речі, яких ніхто не міг пояснити: мушлі з незвичайними візерунками, камінці, відполіровані до блиску, білі пір’їни, які ніколи не намокали.

Вона ще не знала магії. Не вміла наказувати хвилям, не знала стародавніх заклинань і не здогадувалася, що одного дня її ім’я вимовлятимуть пошепки далеко за межами рідного узбережжя.

Але в ній уже прокидалося щось давнє. Щось, що не належало цілком ні суші, ні морю.

І коли одного дня Неріда вперше побачила кров на власній долоні й відчула, як вода в мисці здригнулася від її страху, вона ще не розуміла, що це лише початок.

Мине час, і вона навчиться користуватися силою, про яку інші боятимуться навіть говорити.