Море могил

Нестерпне сонце цілими днями лиш те і робило, що мучило мандрівницю своєю жарою, але дівчину це не зупиняло, вона продовжувала нестримно мчати на своєму залізному коні до, як гадала, завітної точки свого маршруту - безкрайнього синього моря, якого бачила тільки на малюнках. Та коли, нарешті, денне небесне світило достатньо низько опустилось до горизонту, аби дарувати світові загалом і мандрівниці зокрема, призахідне більш жовтувате призахідне сяйво, вона вирішила зупинитись, аби трохи відпочити від всієї тієї їзди. Навколо не спостерігалось жодного дерева, куща чи якогось пагорбу - ідеально рівна земля, яку дівчина спостерігала вже не один день. Інколи на ній з'являються якійсь міста чи села, але відстань між ними настільки велика, що не рідко жителі тих населених пунктів не знають нічого про своїх найближчих сусідів. Та оскільки у них нічого цікавого не відбувається, то ніхто нічого не втрачає від незнання.

Доволі красива і тендітна дівчина, із миловидним личком, яскравими блакитними очима, стала на землю, зняла темний крислатий капелюх, занурила пальці у чорне, мокре від поту волосся і провела кілька разів по голові. Після цього сіла обличчям до заходу, обіпершись спиною об мотоцикл, розстібнула ґудзики на сорочці, аби легкий вітерець, котрий лишень зароджувався, проник їй під одяг і трохи освіжив спотілу шкіру. І дівчина зовсім не боялась, що хтось, побачивши її таку, вирішить скористатись, позаяк при собі вона завжди тримала свої вірні два револьвери і гвинтівку. А на додачу, до попереку прикріплений дамський пістолет, який вона вважає своїм талісманом, що приносить їй удачу, в яку та не дуже то і вірила, в принципі. Та гадала, що вона до мандрівниці приходитиме частіше, якщо матиме при собі зброю, аніж якійсь там персні, браслети чи інші прикраси.

Споглядання за призахідним сонцем, поступово хилило вершницю залізного коня у сон і вона вирішила не противитись цьому. Сіла на землю, обіперлась об мотоцикл, склала руки на грудях, заплющила очі і таки через дуже короткий час задрімала. Та сон її не був довгий, оскільки, сама вже не знаючи через скільки часу, до її вух долинули якісь звуки, що не схожі на вітер. Вона підвелась, і відразу ж зрозуміла, що саме її розбудило. Неподалік рухались якісь люди, верхи на конях, що тягли за собою великі вози з якимись речами. Приблизно їх нараховувалось близько п'ятдесяти і наближались якраз до неї. Мандрівниця стояла на місці, просто спостерігаючи за прибулими, не відчуваючи, що вони можуть причинити їй якесь зло, але руки все-рівно тримала на поясі, до якого прикріплена кобура з револьвером.

Не доходячи до неї, увесь той табір зупинився, і тільки двоє чоловіків верхи на конях продовжили свій шлях, маючи на меті дізнатись, хто ж зустрівся їм на шляху. Мандрівниця уважно на них дивилась і помітила рису, котра відразу ж кидалась у вічі, і відрізняла цих людей від решти, яких зустрічала раніше. У них доволі вузький розріз очей і шкіра трохи жовтуватого забарвлення. Не так давно їй доводилось бачити чорних людей, про яких читала у книгах старого. про таких людей їй також пощастило дізнатись зі сторінок, тож їхній зовнішності дівчина не здивувалась.

Та і вони нормально сприйняли те, що дівчина не така як вони. Зупинивши своїх коней всього лиш у кількох метрах від неї, один із них, не спускаючись на землю, заговорив. Але його слова звучали незнайомою дівчині мовою, і тому певний час просто дивилась на нього, намагаючись хоча б зрозуміти суть сказаного. Говорив чоловік доволі дружелюбно, м'яко, без нотки ворожості, тож вже цей факт розслабив мандрівницю. Сам ж чоловік зрозумів, що вона нічого не розуміє і тому пояснив їй на жестах, аби вона йшла з ними до їх табору. Вона вирішила пристати на цю пропозицію, не відчуваючи ніякої загрози, оскільки встигла помітити кількох представниць її статі, різного віку, що з певною цікавістю спостерігали за цією картиною.

Дівчина мовчки кивнула головою, надягла капелюх і разом із мотоциклом рушила до їх табору, який всі почали розбивати.

Та опинившись між цими всіма людьми, мандрівниця не знала, що має робити, а просто стояти і дивитись їй не дуже подобалось. Чоловіки, що запросили її, відразу ж рушили до своїх сімейств, толком нічого не пояснивши, навіть на жестах. Хоч старий, за ті кілька місяців, що вона прожила з ним, і навчив її основам основних мов цих земель і народів, що тут проживають, всього він не міг знати, і рано чи пізно їй б таки довелось зустрітись із мовним бар'єром. Але їй це навіть сподобалось, оскільки отримає ще один неоціненний досвід. який, згодом, таки зможе десь використати. Дівчина просто склала руки на грудях, обіперлась на свій транспорт і просто дивилась на те, як навколо неї зводиться цілий населений пункт. Працювали всі, як чоловіки, так і жінки, а діти, вже старшого віку, їм допомагали. Спершу ставили колом кілька дерев'яних сіток, яких зв'язували між собою, утворюючи таким чином каркас, потім встановлювали дах із кількох дерев'яних палок. А вже згодом все це покривали кількома тканинами, які б мали забезпечувати та зберігати тепло, а також не пропускати воду, у випадку якщо таки з неба поллється дощ.

Мирно подивитись на це мандрівниці не давали малі діти, які, дещо соромливо, підійшли до неї, всілись прямо на землю і стали щось у неї випитуватись. Не зрозумівши жодного слова, їй стало ясно, що вони питали хто вона така, звідки прибула, і, бачачи, що вони часто вказують пальцем на мотоцикл, випитувались що це таке. Щоб пояснити їм хоч щось, мандрівниця вказала пальцем на коней, а потім постукала по металевій частині свого транспорту, прагнучи, аби ті зрозуміли, що ця річ є залізним конем. Дітям стало ще цікавіше і вони почали просити торкнутись, погладити, або ж навіть сісти на нього. Позаяк транспорт без неї б не рушив і був надійно закріплений, точно б не впав, вона дозволила їм це зробити. Радісні, вони зібрались навколо залізного коня і тішились з цього. Та згодом, коли їм набридло оточення залізного коня, почали знову щось говорити до мандрівниці, очевидно просто просячи, аби вона просто щось сказала, мабуть таки цікавіше почути незнайому мову і запам'ятати пару слів, аби потім, у викривленій формі, повторювати їх перед родичами та знайомими до тих пір, поки не забудуться.