Розділ 6: Полегшення.

Після того як з’явилось це просте внутрішнє формулювання — “це він” — щось у ній змінилося. Майже непомітно, як зміна положення тіла, коли нарешті знаходиш зручну позу після довгого напруження. Тепер усе стало простішим і це було перше, що насторожило б будь-кого іншого. Але Лора відчула лише легкість, бо вперше з’явилась структура, яка пояснювала внутрішній хаос.

Є вона і є щось інше. Щось, що “з’являється” всередині. Щось, що діє швидше, ніж її усвідомлення. Щось, що ніби існує поруч, але не повністю належить їй. Бо тепер відповідь на незручні питання стала очевидною:

“Це не я.”

Лора навіть не помітила, як ця фраза змінила свою вагу. Бо коли щось перестає бути винятком і стає системою воно починає існувати як окрема реальність. І що важливо це зняло напругу відповідальності. Відповідальність завжди була найважчою частиною.

Лора почала помічати, як легко пояснюються речі, які раніше викликали внутрішній дискомфорт: різкість це не вона, це “вплив”, заздрість це “спалах”, жорсткість “щось інше”. І кожне таке пояснення не викликало спротиву. Навпаки воно заспокоювало.

І саме тут народилась нова внутрішня конструкція, невидима, але стабільна. Є Лора і є “те”, що іноді проявляється всередині неї. Вона не знала, як це назвати повністю.

І чим більше вона відокремлювала це від себе, тим менше їй доводилось розбиратись у собі. Це було головне полегшення, не в тому, що стало менше темряви. А в тому, що темрява перестала бути нею. Лора навіть дозволила собі думку, яку раніше відкинула б одразу:

“Можливо, це завжди було так.”

І ця думка не злякала, вона заспокоїла. Лора Сомер не помітила головного: що все, що можна відокремити для полегшення… рано чи пізно починає жити так, ніби воно справді окреме.