ЧАСТИНА I. МІКРОТРІЩИНИ. Розділ 1: Це не я.

Лора Сомер завжди думала, що знає межі себе. Не ті, що видно зовні: манери, слова, поведінка. А ті, що всередині, ті, які визначають, ким вона є насправді, коли ніхто не дивиться.

Вона звикла до думки, що її внутрішній світ передбачуваний, рівний та контрольований. І навіть якщо в ньому є темрява, то вона під замком. Далеко. Там, куди не доходять щоденні рішення. Саме тому перша тріщина завжди приходить неочікувано.

Це сталося в звичайний день: без попередження та без причини, яку можна було б пояснити логікою. Людина поруч сказала щось дрібне майже нейтральне, навіть не образливе. Те, що зазвичай проходить повз, не залишаючи сліду. Але цього разу щось всередині Лори відреагувало раніше, ніж вона встигла це зупинити.

Реакція, яка була гострою, чистою, майже фізичною. Як короткий спалах роздратування, який не мав права існувати в ній. Її обличчя залишилось спокійним, голос рівним, очі уважними, навіть трохи ввічливими. 

Зовні вона не змінилась, але всередині щось на секунду стало іншим. Злість з’явилась несподівано, без виправдання та історії. Вона просто була і саме це налякало найбільше. Бо Лора не впізнала її як частину "себе".

Це було не схоже на неї. Не вписувалось у її внутрішній образ, не мало права бути частиною її структури. І в ту ж мить у свідомості виникла автоматична відповідь швидша за будь-яку рефлексію:

“Це не я.”

Ця фраза не була сумнівом, вона була захистом, межою. Миттєвим відсіканням всього, що могло порушити цілісність її образу. Бо якщо це “вона” значить, доведеться щось переглядати. А переглядати себе небезпечно.

Вона не дозволила цій реакції затриматись, не дала їй форми, не дала їй значення. Просто відсунула її всередині себе так, ніби можна відсунути предмет, який випадково поклали не на своє місце. І знову стала “нормальною", правильною і зібраною. Але через кілька годин це повторилось і цього разу сильніше. Заздрість прийшла тихіше, вона не виглядала як емоція.

Швидше як коротке стискання всередині, коли Лора побачила когось, у кого було те, чого їй бракувало: легко, природно, без зусилля. Це було дрібне відчуття, майже непомітне. Але воно залишилось довше, ніж повинно було. І це вже було порушенням.

“Ні.”

Це слово прозвучало всередині різко, як наказ. Лора навіть не дозволила собі його розглянути, бо заздрість не входила в її систему. Вона не була такою людиною. А це… Це просто щось зовнішнє: помилка, випадковість. І знову:

“Це не я.”

Але найстрашніше прийшло пізніше. Не в моменті, а коли вона залишилась сама. Жорстокість: не прочвилась як дія, а з'явилась як імпульс. Мікросекундна думка, настільки швидка, що її можна було б пропустити, якби Лора не була настільки уважною до себе. 

І саме тому вона її помітила, саме тому вона її злякалась. Бо думка була не “чужа”, вона була природною і це ламало все.

“Якщо це з’являється в мені… чи означає це, що це — я?”

І одразу ж  автоматичне відсікання: різке, швидке, без обговорення.

“Це не я така.”

Вона сказала це всередині себе так впевнено, ніби ставила крапку в реченні. Ніби завершувала щось небезпечне. Ніби закривала двері, за якими не повинно бути нічого живого. І на мить стало легше, бо якщо це не вона: значить, їй не потрібно це приймати чи розуміти. Але десь глибше, там, куди Лора ще не дивилась, вже почало формуватись інше. Наче щось всередині навчалось говорити її мовою і чекало, коли вона перестане відрізати кожне слово.