Розділ 25. Марення.

Жарко до такої міри, що здається, я знову в охопленому вогнем полі. Цього разу немає розпеченого повітря і диму, навпаки, здається, що я сама перетворилася на полум'я. Спекотно, дуже спекотно, а простирадла такі холодні, притискаюся до них обличчям. Добре так, вони такі ніжні й прохолодні, що я майже в раю. Груди розриває кашель, від якого іскри в очах. Я застудилася? Аж надто схоже на пневмонію, на яку я хворіла в дитинстві. Навіть спина болить там, де легені, аж ріже коли глибоко вдихаю. Мені не можна хворіти, а як же сестри? Вони ж, напевно, і не їли ще, я зараз же маю встати та приготувати для них хоча б кашу. Підриваюся і сідаю на ліжку, але голова паморочиться настільки, що знову лягаю, зарившись у подушку обличчям. Яка ж вона м'яка, вставати не хочеться зовсім, усе тіло ломить.

"Любава..." - здається, чую жалібний крик своєї молодшої сестрички й неуважно розплющую очі.

Сідаю знову, але не можу зрозуміти, де я і звідки кричала сестра. Усе навколо якесь мутне, а голова паморочиться, а ще я хочу пити, сил немає, як сильно хочу пити! Протягую руку вліво, зазвичай біля ліжка на столику стоїть кухоль із водою, але зараз там її немає. Щось скляне падає з дзвоном на підлогу, але без поняття що, на пляшечки більше схоже. Невже батько сходив до лікаря в місто мені за ліками? Найімовірніше, це йому хтось привіз, сам батько таким би не займався. Неохоче спускаю ноги з ліжка, якесь воно низьке, та й підлога холодна, кам'яна, чи що? Куди поділися дошки? Підіймаю з підлоги пляшечку, напевно, це і є ліки. Знову струсонув кашель, тож ледь не звалилася з ліжка, поки відкрила пляшку і випила ліки. Дивні якісь вони на смак, навіть не можу ні з чим порівняти, солодкі й зовсім не гірчать, як усі ліки. Шкода тільки, що від ліків пити захотілося ще більше, але хоча б кашель зменшився. Треба випити води, але я так втомилася, очі злипаються.

"Любава..." - почула знову голос і впізнала Софію.

Вона голодна, я маю про неї подбати, більше нікому. Зі стогоном встаю, мене хитає, і ноги не тримають. Оступаюся і притискаюся боком до стіни. Прохолодна поверхня дарує полегшення, притискаюся до неї чолом, сподіваючись, що мені це допоможе почуватися краще - не допомогло. Зібралася з силами, майже бачачи перед собою образ Софії, що просить поїсти. Тримаюся за стінку і повільно йду туди, звідки мені чуються звуки кухні. Здається, і двері знайшла, дивно не пам'ятаю, щоб удома були такі двостулкові двері. Ручка на дверях піддалася не відразу, лише після того, як я на неї всім тілом навалилася. На жаль, двері відчинилися всередину, і я полетіла слідом за ними на підлогу і буквально розпласталася там із гуркотом.

Важко дихаю, дивлячись на стелю, красиву, на ній танцюють жар-птиці. Такі червоно-помаранчеві, з довгими чорними дзьобами та намальовані олійною фарбою, наче я в якомусь храмі. Очевидно, у мене почалися галюцинації, треба полежати, але Софія... Хтось затулив мені жар-птиць, не можу розгледіти його обличчя.

- Вставай, - зажадав він такою інтонацією, як зазвичай щось вимагає у мене тато.

- Зараз, зараз я встану, - мляво обіцяю, насилу перекочуючись на бік.

Піднятися на лікті не вийшло, мене підняли на ноги раніше. Вертикальне положення тілу не сподобалося, знову занесло, але цього разу мене підхопили. Перед очима темні плями та все паморочиться голова. Заплющую очі, чекаючи, коли все перестане паморочитися й мене не буде так нудити від цього. Хто це, тато? Тато не такий високий. Тіло б'є озноб, хочу покликати батька, аж поки не помічаю, які прохолодні руки в того, хто тримає мене за шкірку, немов кошеня. Розплющую очі й кричу на все горло від побаченого.

- Чорт, чорт, чорт! - кричу, намагаючись відбитися від справжнісінького чорта.

Чорт із волохатою моською і носом п'ятачком скривився, але не відпустив, навпаки втримав за неї, коли я ледве не звалилася на землю.

- Любава! - несподівано гаркнув на мене чорт, так що завмерла з переляку.

- Хан Артал, що тут відбувається? - подав голос хтось із ледвізьким акцентом.

Нерішуче спробувала розгледіти співрозмовника чорта, але не змогла, сам пекельний поплічник вчепився мені в підборіддя, не даючи повернути голову.

- Хане, я проводжу Хатун до її опочивальні, - цього разу заговорила жінка з тим самим ледвізьким акцентом.

- Пішла геть, - скомандував чорт різко, нервово смикаючи своїми пухнастими вусиками.

Кому це він сказав: мені, чи тій ледвіжці, що стоїть за моєю спиною? Звідки взагалі взялися в нашому домі ледвіжці та справжнісінький чорт? Він, звісно, в дорогому халаті, але все ж таки чорт, волохатий, патлатий, вуха стирчать. Мимоволі потягнулася помацати вуха, але так і не дотягнулася до них. Щоки, щоки-то які холодні! Ледь не завищала від задоволення, стрімко подавшись уперед, притулилася до прохолодної щоки обличчям. Колюча, але прохолодна, ніби м'ясо з холодника.

- Як добре, - простогнала, прикривши очі.

Холодний, такий холодний, що навіть крізь одяг відчуваю прохолоду. Якщо подумати - це всього лише моя галюцинація, тож можу побажати, що завгодно, і це здійсниться. З небажанням відірвалася від чорта, тримаюся за його одяг, щоб не впасти.

- Зніми одяг, - зажадала у своєї галюцинації.

Звідкись збоку від чорта скрикнула жінка і замовкла. Засміявся чоловік і промовив щось ледвизькою з глузливою інтонацією. Чорт змінився в обличчі, ніби скинув заціпеніння.

- Пішли геть! - рявкнув він якось знайомо, що хвиля тремтіння прокотилася тілом.