Розділ 19. Живий.

Чому в мене у голові грає сумна музика з похорон? Можливо, в усьому винен монстр за моєю спиною, чи армія сіреньких попереду, що застигла в очікуванні нас? Зрадницьки тремтять коліна, навмисне повільно, буквально ледве-ледве пересуваю ногами, наближаючись до замку по полю. Буквально відчуваю, що вперед не треба йти, але нічого не можу вдіяти. Поштовх надає тимчасового додаткового прискорення моїй ледачій дупі, але його вистачає лише на кілька кроків, потім знову сповільнююся.

Треба щось зробити, а то мені так, і справді, прийде кінець. Які є в мене варіанти? Повірити монстру на слово, що він мене не вб'є? А що йому заважає комусь іншому це наказати зробити? І взагалі, що йому, власне кажучи, заважає? Як варіант можна косити під дурненьку, сільську простачку, навряд чи це вийде з монстром, але на інших може і подіяти.

Ой, як же я влипла! Та ще і їсти хочу. Живіт заклично забурчав, якось дуже голосно, чим викликав моє невдоволення. Я так від виразки помру швидше, ніж від рук загарбників. Обертаюся, щоб перевірити, чи йде за мною монстр, і незадоволено кривляюся. Очей з мене не зводить, як тут узагалі втекти?!

Гаразд, нічого, з планами якось впоралася і зараз впораюся. Ми дійшли до першого вартового, який дуже сильно намагався на нас не дивитися і вклонився вслід монстру. Я розумію, на монстра не дивився, він же страшний, а я чим зобов'язана? Невже так я маю такий поганий вигляд?

Перед згарищем стовпотворіння сіреньких. Вони, вочевидь, чаклують, намагаючись загасити пожежу, поки вона не дісталася поля за замком. Чорт, невже даремно діди поле жирними помиями поливали?! Позбавити ворога їжі - це ж свята справа! До речі про старих, як скоро монстр або сіренькі знайдуть їх? Я просто зобов'язана якось їх захистити, але як? Що я можу для них зробити? Хіба що мовчати, я все одно не знаю коди вони пішли, а ліс великий, їх не знайдуть.

Зупиняюся і судомно міркую, що робити далі, і одразу отримую поштовх у спину. Цього разу не мовчу, розвертаюся і загрозливо виставляю кулак.

- Якщо ти ще раз...

Мою полум'яну промову перебиває різкий рух монстра, який витягує меч із піхов. Отримую ще одне прискорення вже без поштовху і біжу до натовпу сіреньких, відчуваючи, що чомусь усміхаюся. Що за дурість-то? З чого б це? Намагаюся надати обличчю стурбований і наляканий вираз обличчя, що зовсім не важко в цій ситуації. Вриваюся в натовп сіреньких і пробираюся до замку у вогні.

- Спаситель мій, що тут сталося? - кричу так голосно, щоб абсолютно всі почули.

Головне, здаватися зовсім простою і переляканою дівчинкою, мовляв, моя хата крайня, нічого не знаю!

Сіренькі розгублено дивляться на мене, мабуть, моя акторська гра все-таки підкачала. Деякі з них щось шиплять і зі злістю кидаються до мене, але я з криком падаю на коліна. Незліченно скільки разів мені доводилося допомагати батькові на похоронах, тож я прекрасно знаю, як поводяться убиті горем люди. Затискаю долонями рот, змушую руки й плечі тремтіти, голосно гикаю і шморгаю носом.

- Що, що тут сталося? - кричу, заливаючись риданнями та дивлячись на всіх одразу і ні на кого конкретно. - Де бабусі й дідусі? Вони ж не там, так? Вони не згоріли живцем?Так?!

Мені ніхто не відповідає, сіренькі шиплять незрозуміло що один одному. Коли так багато їхніх голосів чути, здається, що шиплять змії. Мені потрібні сльози, але я ніяк не можу змусити себе заплакати. Навіть заради того, щоб захистити старих перед сіренькими. Так, що може мене змусити заплакати? Здавалося б, у мене і так плачевна ситуація. Я цілувалася з монстром, двічі причому! Він каже, що відтепер я його дружина і це огидно саме по собі. Найімовірніше, мене зараз катуватимуть і вбиватимуть, але до сліз мене довела зовсім інша річ.

ЯК ЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЖЕРТИ!!!

Саме жерти, а не їсти! Я немов не день голодувала, а цілу вічність, відчуваю, як шлунок сам себе перетравлює. Викрикую і заливаюся сльозами, відчуваючи, як крутить живіт від голоду.

- От же виродки, як ви могли? - кричу, голосно шморгаючи носом. - Їм же ще жити та жити, а ви...

Вию пронизливо, так що сіренькі від мене відстрибують назад. Чути їхній гучний шепіт, більше схожий на шум дерев у лісі у вітряну погоду. Заливаюся сльозами, час від часу вигукуючи в міру провокаційні фрази в бік сіреньких, старанно зображуючи вбиту горем.

- Та як так-то? Усі загинули? - хапаюся за руку найбільш розгубленого сіренького і роблю великі заплакані очі цуценятка.

Змушую губи тремтіти, а груди часто здійматися, начебто істерика, що підступає, не дає мені запитати одразу, хоча насправді даю сірому можливість вдосталь намилуватися своїми безсумнівними чеснотами. І, коли його погляд твердо приклеюється не до мого заплаканого обличчя, а до декольте, починаю діяти.

- Скажіть мені, вони ж не загинули в цьому вогняному пеклі, так? - запитую ламким, сповненим надії голосом, підкріплюючи слова сльозами.

Сіренький смикається у спробі звільнити руку, але не розуміє, що вже потрапив у пастку. Смикаюся за ним уперед і, ніби випадково, стискаю його руку між своїх грудей, щиро радіючи, що він у звичайному одязі, а не в амуніції. Побіжний погляд сіренького на моє заплакане обличчя, фіксація на грудях, нерозбірливий шепіт їхньою мовою, за яким слідує боягузлива спроба втекти, відштовхнувши мене від себе. Ага, зараз, піде він від мене, від мене ще жоден цілим не йшов! Стрімко підіймаюся і з ревом кидаюся з обіймами на свою жертву. Ось такого він точно не очікував.