Творча генетика та муки слова від тьоті Бесі

(Чути, як тьотя Беся з гуркотом відсуває велику миску з борошном і починає енергійно витирати стіл рушником. Вона зупиняється, поправляє на носі окуляри, які постійно з'їжджають, і дивиться на вас із такою іронією, наче ви щойно спитали, чи буває на світі безплатна ікра).

— Ой, ви таки хочете за "муки творчості"? Ну, тримайте ложку міцніше, бо зараз я вам розкажу, як воно — намагатися зліпити шедевр із того, що було під рукою. Назвемо це "Письменницька генетика, або Чому замість роману виходить список до АТБ".

Ви собі думаєте, що письменник — це такий поважний дядько в піджаку, який сидить і чекає на музу? Ага, зараз! Це більше схоже на шеф-кухаря, який спочатку три години чаклує над плитою, переводить продукти, а потім дивиться на ту кашу і розуміє, що вона навіть для собак не їстівна. Ти витрачаєш пів дня, щоб вимучити одне нещасне речення, а потім — ф’ють! — стираєш його за три секунди, бо воно нікуди не лізе. І при цьому ще треба переконати себе, що це не провал, а такий хитрий "крок вперед".

А ця "генетика"? Це ж просто анекдот! Ти дивишся на класиків і думаєш: "Ну як, трясця їхній матері, вони це робили так легко?". Мабуть, у них гени були націлені на високе мистецтво, а твоя генетика — це коли ти хочеш написати детектив про кота, який краде серця, а на виході маєш "вбивцю котячих нервів". Або ще краще: придумаєш героя, який чомусь любить курей більше за людей, і сам не знаєш — чому.

Найцікавіше починається через 12 годин сидіння перед монітором. Ти ж спочатку думав, що ти геній, а потім дивишся — твій мозок пішов на прогулянку, залишивши тебе самого з порожніми сторінками. У цей момент ти прямо відчуваєш, як твій інтелект падає десь під плінтус. Перечитуєш написане, а там замість глибоких думок — звичайний "список покупок для АТБ".

І цей самообман! О, це магія вищого ґатунку. Ти сідаєш писати найкращу книгу в історії, а через три години в тебе на екрані цілих шістдесят три слова. І ти такий собі: "Ну, треба ще кави випити, після десятої правки точно буде шедевр". А коли нарешті все готово і хтось каже: "Боже, це шедевр!", ти сидиш і думаєш: "Господи, скільки ж людей можна отак обманути?".

Тому я вам так скажу: письменництво — це не про результат. Це про те, як не збожеволіти в процесі, поки ти намагаєшся зрозуміти, що ж ти насправді хотів сказати. Головне — скільки веселощів ти зустрів на цьому шляху, поки твої дурниці перетворювалися на книжку.

(Тьотя Беся знову береться за рушник і починає завзято терти стіл).

— Отака вона, та творчість. Як той вінегрет: нарізати важко, виглядає дивно, а їсти все одно будуть! Ну що, тепер задоволені, чи вам ще щось розказати?