Мовний щит Тьоті Бесі: Вибір на користь людяності

(Чути, як жінка повільно відставляє вбік порожнє горнятко, а потім важко впирається ліктями в стіл. Вона довго дивиться на свої руки, наче згадує щось дуже важливе, і нарешті підіймає очі на вас).

— Ох, моє серденько... Ви зачепили таку струну, що вона зараз забринить на всю Одесу. Ви ж знаєте, я жінка проста, але за моїми плечима — майже п’ятдесят років життя, де російська мова була мені, як рідна мамині обійми. Я нею і думала, і сварилася на базарі, і книжки писала. Але прийшов той страшний день, коли все, що було "рідним", раптом почало пахнути гаром і порохом.

Я вам скажу так, як є: спонукав мене не телевізор і не розумні повчання. Я пережила окупацію в перші ж дні цієї безглуздої війни, наче була окупована разом з Київщиною. І коли ти бачиш цей жах своїм серцем, у тебе в середині щось перемикається, як вимикач у коридорі. Ти розумієш, що світ уже ніколи не буде таким, як раніше.

Мій перехід на українську — це не просто мода і не політика, боронь Боже. Це — мій особистий протест проти війни. Розумієте? Війна — це сором і ганьба, особливо коли людей змушують вбивати один одного без жодної на те причини. Я прийняла це рішення свідомо, бо не хочу мати нічого спільного з тим, що несе смерть.

Але ви не думайте, що я стала якоюсь "правильною" чи почала ділити людей на своїх і чужих. Для мене найважливіше — це свідомість, і вона має бути одна на всіх: людяна. Як кажуть старі мудреці, життя — це універсальна мова, яка має єднати, а не роз’єднувати. Мовний бар’єр не повинен заважати нам шукати істину.

(Тьотя Беся лагідно всміхається і поправляє хустинку).

— Отже, мій шлях до української — це шлях від болю до усвідомлення. Я просто хочу, щоб ми всі нарешті стали мудрішими й знайшли ту правду, яка допоможе нам вижити в ці непрості часи. А мова... мова — це мій інструмент, мій щит і мій спосіб сказати світу: "Я обираю людяність".

Ну що, задовольнила я вашу цікавість? Пийте вже чай, поки не прохолов, бо мудрість найкраще засвоюється з гарячим!