Тьотя Беся про перелітних птахів та гірку правду війни

(Чути інтенсивне шипіння на пательні — це смажиться цибуля, і запах такий густий, що його можна мазати на хліб. Тьотя Беся енергійно помішує засмажку великою дерев'яною ложкою, а потім витирає лоба краєм фартуха).

— Ой, сідайте вже, бо якраз підійшло саме "смачне", хоч і з гірчинкою, як ота пересмажена цибуля. Тримайте, вона у нас сьогодні називається "Перелітні птахи та золоті гнізда".

Слухайте сюди, мої дорогі, і не кажіть, що не чули. Ви знаєте, скільки грошей зараз іде на цю кляту війну? П’ять мільярдів гривень на добу! Ви можете собі уявити таку купу паперу? Я теж не можу, у мене в голові стільки нулів не вміщається, там тільки ціни на рибу і заборгованість за газ. І от дивно: гроші ці виділяють, вони летять до нас, як лелеки весною, а потім — раз! — і зникають, наче їх корова язиком злизала. Хтось на тих грошах так гріє руки, що в них, мабуть, уже пальці обгоріли, але вони все одно не відпускають.

А тепер давайте про наших "перелітних пташок" — про тих, хто поїхав шукати щастя за кордоном. Ви не подумайте, я нікого не виню, страх — то така річ, що і зайця навчить палити. Але подивіться правді в очі, як я дивлюся на гнилу помідору. Чверть наших людей зараз десь там — у Польщах, Німеччинах, за океанами.

І що ми бачимо? Вони там отримують таку "пайку" від чужих держав, що вона в три рази більша, ніж їхня зарплата тут була до всіх цих бід. І от вони сидять там, дивляться в монітор, плачуть за рідною хатою, кажуть, які вони патріоти... А я вам так скажу: патріотизм — це дуже гарно, поки тобі на картку приходять євро, а вдома чекає розбите корито і стара робота за копійки.

Чи захочуть вони повернутися? Ой, я вас умоляю! Підсвідомо вони вже так прикипіли до тих "золотих гнізд", що їх звідти навіть ополоником не викуриш. Вони вголос кажуть: "Хочемо миру!", а в глибині душі, десь там, куди навіть совість не заглядає, бояться, що як війна скінчиться — їх попросять назад, до нашої реальності. Це така гірка правда, що від неї хочеться випити сто грамів і не закушувати.

Ми всі зараз ніби в цирку: одні випробовують нову зброю, наче це іграшки, інші рахують прибутки, а ми з вами — ті самі глядачі, по яких ця зброя стріляє. Світ ніби збожеволів: кажуть про "мир", а роблять ще більше засобів, щоб один одного прикопати.

Тож, мої хороші, не будьте наївними, як першокласники. Правда — вона не в телевізорі й не в пафосних промовах. Вона в тому, що кожен хоче жити сито і в теплі, але не кожен готовий у цьому зізнатися навіть собі.

(Жінка з гуркотом знімає пательню з вогню і важко зітхає).

— Все, вечеря готова. Тільки дивіться, не обпечіться цією правдою, бо вона пече гірше за червоний перець!