Літературний тріумф на сто п'ятдесят гривень

(Чути, як щось важке гупає на стіл — це величезний старий ноутбук, присипаний борошном. Жінка енергійно здуває білий пил з клавіатури, закашлюється, а потім поправляє фартух).

— Ох, матінко рідна... Ви думаєте, це просто пил? Ні, це попіл моїх надій! Сідайте, беріть пиріжок, бо історія буде трагікомічна, як моє життя.

Я ж вам казала, що вирішила податися у велику літературу? Ну, думаю, досить варити борщі, час варити сенси! Знайшла конкурс. Назва — щось типу "Золоте Перо Надії". Звучить? Звучить! Я вже бачила себе на сцені: в одній руці "Оскар", ну, чи що там дають письменникам, в іншій — букет троянд, а в залі всі плачуть від мого таланту.

Ага, зараз!

Прийшла я туди, ну, віртуально прийшла, через цей інтернет, а там... Ой, люди добрі, це не конкурс, це черга в районну поліклініку, тільки замість бабусь із тиском — "невизнані генії" з запаленими очима. Атмосфера — натуральна психлікарня! Всі бігають, кричать про "високі матерії", один вірші читає, інший, прозу жує. І всі такі серйозні, наче вони не оповідання пишуть, а рецепт на безсмертя вигадують.

А судді! О, це окрема пісня. Сидять, бідні, читають ті тексти з таким виглядом, ніби це не література, а чиясь історія хвороби, і діагноз там невтішний 1. Я прямо бачила, як вони думають: "Господи, за що нам це? Де тут кнопка 'Викликати санітарів'?".

Але я ж жінка вперта! Я писала! Знаєте, що таке "творча шизофренія"? Це коли ти три години мучишся над одним реченням, стираєш, пишеш, знову стираєш, думаєш: "Оце я новий класик!". А потім читаєш вголос — а воно звучить як список покупок для "АТБ", тільки з претензією.

І ось він — фінал! Кульмінація! Я вже дірку протерла в екрані, чекаючи на результати. Думаю: ну, якщо не мільйон, то хоч путівку в Карпати дадуть. І тут приходить лист: "Вітаємо! Ви виграли!". У мене серце — в п'яти, тиск — у космос! Відкриваю...

Люди, тримайте мене семеро...

Сертифікат. На книжки. Знаєте на скільки? На 150 гривень! .

Сто п'ятдесят! Це ж навіть на валер'янку не вистачить, щоб заспокоїтися після такої радості! Це ж, по суті, купон на одну каву, і то, якщо бариста буде в гуморі й не плюне туди. Я так сміялася, що кіт злякався і втік під диван. Оце так оцінили мій талант! Я тут душу вивертала, метафори ліпила, як вареники, а мені — "нате вам, тьотя Беся, на лате без цукру, ні в чому собі не відмовляйте".

Тож я вам так скажу: ну її, ту славу. Краще я буду тут, на кухні, виступати. Тут хоч котлетою нагодують, а не папірцем.

(Жінка спересердя закриває ноутбук, він голосно клацає. Вона бере ополоник).

— Все, антракт закінчився. Йдемо пробувати підливу, бо вона, на відміну від літературних критиків, завжди чесна!