Розділ 4

Аліса сіла на край ліжка.
Марта стояла навпроти й не знала, що сказати.
— Мамо… чому ти ніколи не розповідала мені про Ясю?
Аліса довго мовчала.
— Я не могла.
— Чому?
Мама потерла скроні.
— Бо після її смерті я майже нічого не пам’ятала.
— Як це?
— Я пам’ятала, що в моєму дитинстві була якась подія… що мені когось дуже не вистачає. Але не могла згадати кого саме.
Марта дістала монетку.
— А я її бачила.
Аліса здивовано подивилася на доньку.
— Кого?
— Ясю.
Мама зблідла.
— Ти бачила її?
Марта кивнула.
— Через цю монетку. Вона сказала, що ти її сестра.
Аліса взяла монетку в руки.
Спочатку нічого не сталося.
А потім її очі широко розплющилися.
— Яся…
Перед ними з’явилося видіння.
Маленька дівчинка стояла біля старого будинку.
Їй було десять років.
Поруч була шістнадцятирічна Аліса.
Вона тримала альбом для малювання.
— Ясю, дивись! Я намалювала фенікса!
— Він красивий!
— Я хочу вступити до художнього університету.
Яся усміхнулася.
— Ти обов’язково вступиш.
Але раптом у кімнату зайшла їхня мама.
— Алісо! Знову ти малюєш замість нормальних справ?
Аліса опустила голову.
— Це моє хобі…
— Ніякого університету з цим малюванням не буде!
Марта побачила, як бабуся забрала альбом.
Аліса спробувала його повернути.
— Мамо, будь ласка!
Але альбом упав у вогонь.
Марта відчула, як Аліса поруч здригнулася.
— Я пам’ятаю… — прошепотіла мама.
Видіння змінилося.
Тепер Яся сиділа сама.
Вона тримала монетку й дивилася кудись убік.
— Я побачила своє майбутнє, — сказала вона.
Марта слухала, не відводячи погляду.
— Я знала, що скоро мене не стане. Але найбільше я боялася не за себе.
Яся подивилася прямо на Марту.
— Я боялася за Алісу.
Аліса заплющила очі.
— Ясю…
Видіння почало зникати.
Та перед тим Яся сказала:
— Тому я загадала бажання. Я хотіла, щоб Аліса забула мене. Щоб вона не жила все життя з болем і не звинувачувала себе.
Марта подивилася на маму.
По її щоках текли сльози.
— Я думала, що просто втратила якусь важливу частину свого дитинства…
Вона підняла голову.
— А я втратила сестру.
Марта обережно обійняла маму.
А монетка в її руці знову стала теплою.
Десь далеко, немов крізь сон, почувся знайомий голос:
— Дякую, що знайшла мене, Марто.