Друга версія

Леся не спала до ранку.

Вона кілька разів ставила старий телефон на зарядку, вмикала його, слухала голосове повідомлення і щоразу зупиняла запис на одному й тому самому місці.

— Не приходь туди сама.

Чотири слова.

Вона прокручувала їх у голові знову й знову.

Якщо Максим знав, куди вона збиралася.

Якщо він знав, що там небезпечно.

Якщо він телефонував їй о 23:18...

то чому через кілька годин вона опинилася там?

І чому сама нічого цього не пам'ятала?

О пів на п'яту ранку Леся нарешті встала з підлоги.

Ноги затерпли.

Вона поставила чайник, відкрила холодильник і довго дивилася всередину.

Молоко.

Сир.

Половина огірка.

Банка гірчиці.

Їсти не хотілося.

Вона закрила холодильник.

На кухні було холодно.

Леся натягнула на себе светр і повернулася до столу.

Старий телефон лежав поруч із записником.

Вона взяла його ще раз.

У пам'яті було всього кілька файлів.

Фотографії.

Два відео.

Один голосовий запис.

І список контактів.

Більшість номерів телефон не показував — лише цифри.

Але один контакт мав ім'я.

Віра.

Леся перестала рухатися.

Вона натиснула.

Номер був збережений.

А нижче — три старі повідомлення.

Перше:

«Ти вже вдома?»

Друге:

«Лесю, не роби цього.»

Третє було надіслане о 22:56.

«Якщо ти йому повіриш, усе повториться.»

Леся перечитала останнє повідомлення кілька разів.

Усе повториться.

Що саме?

Вона відкрила галерею.

На першому фото була вона.

Молода.

Мабуть, двадцять років.

Волосся коротше, ніж зараз.

На ній була та сама світла кофта, яку вона бачила на фотографії в конверті Максима.

Але поруч із нею цього разу не було Максима.

Поруч стояла Віра.

Вони обидві сміялися.

Леся збільшила фотографію.

На задньому плані була якась будівля.

Сіра.

Стара.

І над дверима висів маленький металевий номер.

17.

Леся відчула, як у неї похололи пальці.

Вона знала це місце.

Не пам'яттю.

Тілом.

Саме так, мабуть, працювали спогади, які вона втратила.

Вони не приходили словами.

Вони приходили страхом.

Запахом.

Звуком.

Вона заплющила очі.

І раптом почула в голові дзвін.

Металевий.

Ніби хтось ударив ключами об двері.

Потім жіночий голос:

— Лесю, відкрий.

Вона різко розплющила очі.

— Віра...

І саме в цю мить у двері її квартири постукали.

Тричі.

Леся завмерла.

Стук був тихий.

Не агресивний.

Наче людина по той бік не хотіла налякати.

Вона підійшла до дверей.

Не торкалася ручки.

— Хто?

Мовчання.

— Хто там?

Знову тиша.

Потім дуже тихо:

— Це я.

Максим.

Леся заплющила очі.

Вона не знала, що відчуває більше — полегшення чи страх.

— Чому ти тут?

— Бо ти не відповідаєш.

— Я не просила приходити.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

За дверима настала пауза.

— Ти знайшла телефон.

Леся відступила на крок.

Вона нічого йому не говорила.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я знав, де він.

— Ти залишив його мені?

— Ні.

— Тоді хто?

Максим не відповів.

Леся підійшла ближче.

— Максим.

Тиша.

— Хто залишив мені телефон?

Він нарешті сказав:

— Віра.

Леся відчула, як щось стислося всередині.

— Але ти сказав, що вона зникла.

— Вона зникла.

— Тоді як вона могла залишити його?

Максим довго мовчав.

— До того, як зникла.

Леся стиснула пальці.

— Вона жива?

По той бік дверей не було жодного звуку.

Цього мовчання вистачило.

Леся зрозуміла, що Максим не хоче відповідати.

— Вона жива? — повторила вона.

— Я не знаю.

— Ти брешеш.

— Можливо.

Ця відповідь налякала її більше за будь-яке заперечення.

Вона відійшла від дверей.

— Іди.

— Лесю...

— Іди, Максим.

Він не пішов одразу.

Ще кілька секунд стояв за дверима.

А потім сказала його тиха, майже втомлена фраза:

— Ти колись сама попросила мене не шукати Віру.

Леся завмерла.

— Я?

— Так.

— Коли?

— Того вечора.

— Я не пам'ятаю.

— Я знаю.

Вона почула його кроки сходами.

Один.

Другий.

Третій.

Потім тиша.

Леся ще довго стояла біля дверей.

І тільки коли переконалася, що він пішов, повернулася до столу.

Телефон усе ще лежав там.

Вона знову відкрила повідомлення Віри.

«Якщо ти йому повіриш, усе повториться.»

Під ним з'явилася ще одна деталь.

Повідомлення було видалене.

Але телефон зберіг його дату.

17 червня 2017 року. 22:57.

Через хвилину після нього Віра написала:

«Я знаю, де ти.»

Леся дивилася на екран.

Потім відкрила фотографію з номером 17.

Збільшила.

І побачила те, чого не помітила раніше.

На дверях будівлі, зовсім унизу, майже біля підлоги, була маленька табличка.

«Психологічний центр. Архів.»

Леся відклала телефон.

Її серце забилося швидше.

Вона не знала цього місця.

Принаймні свідомо.

Але чомусь була впевнена:

саме там почалося те, що вона потім назвала забуттям.

І вперше їй стало страшно не від того, що вона могла згадати.

А від того, що могла не захотіти згадувати.