Те, що залишилося між сторінками

Леся ще довго стояла біля вікна після того, як Максим пішов.

На склі повільно стікали краплі дощу. Одна за одною. Вони зливалися між собою, утворювали тонкі доріжки й зникали десь унизу.

Вона дивилася на них і думала про Віру.

Про те, що її вже майже не було в її житті.

Майже.

Бо останні кілька днів минуле поводилося так, ніби воно нікуди й не зникало.

Просто чекало.

Леся відійшла від вікна, зняла пальто й повісила його на спинку стільця. Пальці були холодні. Вона поставила чайник, хоча не хотіла чаю. Просто їй потрібно було щось робити руками.

Клацнула кнопка.

Шум води заповнив кухню.

На холодильнику висів список покупок, написаний ще три дні тому:

молоко
хліб
кава
пральний порошок

Звичайний список.

Звичайне життя.

І чомусь саме це зараз здавалося найбільш дивним.

Як можна купувати молоко, коли ти раптом дізнаєшся, що десять років твого життя можуть бути побудовані на брехні?

Чайник вимкнувся.

Леся налила воду в чашку й повернулася до столу.

Чорний записник лежав перед нею.

Вона відкрила його.

Пальці самі перегорнули сторінки.

12 червня.

Потім — відсутня сторінка.

18 червня.

Леся провела пальцем по нерівному краю паперу.

Сторінку не вирвали поспіхом.

Її відірвали акуратно.

Майже під лінійку.

— Навіщо? — тихо запитала вона сама себе.

Відповіді не було.

Вона взяла настільну лампу й посунула її ближче.

Між сторінками залишився тонкий слід від чогось твердого.

Леся нахилилася.

Спочатку подумала, що це просто залом.

Але ні.

На внутрішньому боці обкладинки була маленька подряпина.

Вона провела по ній нігтем.

Подряпина розійшлася.

Під тонким шаром чорного картону щось блиснуло.

— Що за...

Леся взяла кухонний ніж і дуже обережно підчепила край.

З-під обкладинки випала маленька складена вчетверо паперова смужка.

Вона завмерла.

Папір був старий, пожовклий.

Леся розгорнула його.

На ньому було написано лише одне речення.

Її почерком.

«Якщо він скаже, що я сама його покликала — не вір.»

Леся перестала дихати.

Вона перечитала.

Раз.

Другий.

Третій.

Потім перевернула папір.

Нічого.

Жодного імені.

Жодної дати.

Тільки внизу маленька цифра:

17.

Леся відклала записку.

Серце билося так сильно, що вона відчувала пульс у горлі.

«Якщо він скаже...»

Хто — він?

Максим?

Вона хотіла одразу написати йому.

Запитати.

Вимагати пояснень.

Але щось її зупинило.

Бо вперше за весь цей час у неї з'явилося відчуття, що Максим не був єдиною людиною, яка приховувала від неї правду.

Можливо, вона сама колись щось приховала.

Від себе.

Леся встала й пішла до шафи.

На верхній полиці лежала коробка зі старими речами.

Вона діставала її лише кілька разів за останні роки.

У коробці були старі чеки, листівки, фотографії, кілька квитків, засохла ручка, яка давно не писала, і старий телефон.

Телефон не вмикався.

Леся поставила його на зарядку.

Поки він заряджався, вона перебирала папери.

Один чек.

Другий.

Третій.

Дата — 16 червня 2017.

Кав'ярня.

Дві кави.

О 21:43.

Леся нахмурилася.

На звороті хтось написав:

«Не повертайся додому сама.»

Почерк був не її.

Вона сіла на підлогу.

Знову ця дата.

Знову 16 червня.

За день до того, як зникла сторінка.

За день до аварії.

Леся відчула, як по спині пробіг холод.

У цей момент телефон на столі тихо завібрував.

Старий.

Той, який вона щойно підключила до зарядки.

Екран засвітився.

Леся не одразу зрозуміла, що сталося.

На дисплеї з'явився один пропущений дзвінок.

17 червня 2017.

Вона дивилася на екран, не кліпаючи.

Потім телефон згас.

Леся різко піднялася.

— Ні...

Вона знову натиснула кнопку.

Екран не реагував.

Через кілька секунд він засвітився вдруге.

Цього разу з'явився старий запис голосової пошти.

1 нове повідомлення.

Дата: 17.06.2017, 23:18.

Леся відчула, що руки почали тремтіти.

Вона натиснула відтворення.

Спочатку був тільки шум.

Дощ.

Сильний, густий.

Потім її власне дихання.

А потім голос.

Чоловічий.

Тихий.

Знайомий.

— Лесю...

Вона застигла.

Максим.

— Якщо ти це слухаєш, значить, я не зміг тебе переконати.

Пауза.

Довга.

Потім його голос став майже пошепки:

— Не приходь туди сама.

Запис закінчився.

Леся стояла посеред кімнати.

Телефон випав із її руки на диван.

Вона не знала, що страшніше.

Те, що Максим знав про цю ніч.

Чи те, що він звучав так, ніби боявся за неї.

І раптом у голові щось клацнуло.

Короткий спалах.

Темна дорога.

Мокрий асфальт.

Світло фар.

Її рука на чиємусь зап'ясті.

Темна шкіряна браслетка.

А потім — долоня на її щоці.

Тепла.

Обережна.

Чужа ніжність.

І голос:

— Я не дам тобі залишитися тут самій.

Леся різко розплющила очі.

Вона сиділа на підлозі.

Перед нею лежав старий телефон.

А на екрані знову світився час.

23:18.

Вона подивилася на нього.

Потім на записник.

Потім на маленьку записку:

«Якщо він скаже, що я сама його покликала — не вір.»

І вперше за ці дні Леся подумала не про те, чи можна довіряти Максиму.

Вона подумала про інше.

А якщо Максим того вечора намагався її врятувати?