Записник

Леся сиділа на підлозі підсобки й не могла змусити себе перегорнути сторінку.

Чорний записник лежав у неї на колінах.

Він був старий, із потертою обкладинкою та загнутими кутами. На деяких сторінках чорнило майже вицвіло.

Але її почерк залишався чітким.

«Якщо колись я забуду Максима — значить, так було потрібно.»

Леся перечитала це ще раз.

Потім ще.

Слова не змінювалися.

Вона взяла ручку, яка лежала поруч на підлозі, і кілька секунд просто дивилася на неї.

Їй хотілося написати щось нове.

Наприклад:

«Я не пам'ятаю.»

Або:

«Хто ти такий, Максиме?»

Але пальці не слухалися.

Вона перегорнула сторінку.

Там була дата.

12 червня 2017.

Під нею:

«Він знову прийшов.»

Наступна.

«Сказав, що я не повинна йому вірити.»

Ще одна.

«Але чомусь я вірю.»

Леся затамувала подих.

Вона перегортала сторінки все швидше.

14 червня.

«Ми посварилися.»

15 червня.

«Я сказала, що ненавиджу його.»

16 червня.

«Він сказав, що все одно залишиться.»

Леся зупинилася.

Наступна сторінка була вирвана.

Після неї — одразу 18 червня.

«Якщо я виживу, я хочу забути все.»

У Лесі затремтіли руки.

Вона перечитала речення.

Якщо я виживу.

Що це означало?

Від чого вона мала вижити?

Від аварії?

Від людини?

Від самої себе?

У дверях підсобки почувся звук.

Леся різко підняла голову.

— Лесю?

Оксана.

— Я тут.

— Ти зранку чим займаєшся?

— Шукаю старі документи.

— У тебе обличчя таке, ніби ти знайшла труп.

Леся спробувала усміхнутися.

— Майже.

Оксана зайшла всередину.

Побачила записник.

— Що це?

Леся швидко закрила його.

— Нічого.

— Ти дивна останні два дні.

— Я знаю.

— Це через того чоловіка?

Леся подивилася на неї.

— Якого?

Оксана нахмурилася.

— Того, що приходив учора.

Леся нічого не відповіла.

Оксана присіла поруч.

— Він тобі подобається?

— Ні.

— Тоді чому ти так дивишся?

— Бо я його знаю.

Оксана здивовано підняла брови.

— Знаєш?

— Не пам'ятаю, звідки.

Оксана кілька секунд мовчала.

Потім тихо сказала:

— Лесю, ти ж пам'ятаєш, що після аварії в тебе була амнезія?

Леся подивилася на неї.

— Якої аварії?

Оксана зблідла.

— Ти сама щойно сказала...

— Яку аварію?

— Я... думала, ти знаєш.

Леся підвелася.

— Оксано.

— Що?

— Що зі мною сталося десять років тому?

Оксана відвела погляд.

І цього було достатньо.

Леся зрозуміла.

— Ти знаєш.

— Не все.

— Але знаєш.

— Лесю...

— Скажи мені.

Оксана мовчала.

— Будь ласка.

Оксана важко видихнула.

— Я тоді ще не працювала тут.

— Тоді звідки ти знаєш?

— Від твоєї сестри.

Леся завмерла.

— У мене немає сестри.

Оксана подивилася на неї так, ніби щойно зрозуміла щось страшне.

— Лесю...

— У мене немає сестри.

— Я знаю.

— Тоді чому ти сказала «сестра»?

Оксана мовчала.

І саме в цю секунду Леся почула дзвінок над дверима книгарні.

Хтось зайшов.

Оксана вийшла першою.

Леся залишилася в підсобці ще на кілька секунд.

Вона закрила записник і поклала його до сумки.

Коли вийшла в зал, побачила Максима.

Він стояв біля вікна.

— Ви знову прийшли.

— Так.

— Я просила не приходити.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

Максим подивився на її сумку.

— Ви знайшли записник.

Леся завмерла.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я знав, що ви його знайдете.

Вона підійшла ближче.

— Ви знали про нього?

— Так.

— Що там?

— Ви знаєте.

— Я не пам'ятаю!

Її голос зірвався.

Максим мовчав.

— Я хочу знати правду.

— Правда може бути гіршою за те, що ви пам'ятаєте.

— Я нічого не пам'ятаю!

Він зробив крок до неї.

— Саме тому я боявся повертатися.

— А тепер?

— Тепер уже пізно.

Леся дивилася на нього.

— Для чого?

Максим опустив голос.

— Для того, щоб зробити вигляд, ніби десять років тому нічого не сталося.

Вона відчула, як у грудях знову виникло те дивне відчуття.

Наче вона стояла на порозі власного минулого.

І достатньо було зробити один крок.

— Хто та жінка, яка дзвонила мені?

Максим змінився в обличчі.

Вперше вона побачила в ньому справжній страх.

— Вона вам подзвонила?

— Так.

— Що сказала?

— Що була там.

Максим заплющив очі.

— Боже...

— Хто вона?

Він довго мовчав.

Потім сказав:

— Її звати Віра.

Леся відчула, як у неї холонуть пальці.

— Віра...

Це ім'я чомусь здалося знайомим.

Не просто знайомим.

Болюче знайомим.

І раптом у голові виникла картинка.

Три дівчини сидять на підлозі.

Сміються.

На столі — пляшка вина.

Одна з них дивиться просто в камеру.

Темне волосся.

Червона помада.

І голос:

«Лесю, пообіцяй, що ніколи мене не залишиш.»

Леся похитнулася.

Максим встиг її підтримати.

Його рука торкнулася її плеча.

І в ту ж мить вона відчула знайоме тепло.

Таке саме, як у тому уривку спогаду вночі.

Його долоня на її щоці.

Його голос:

«Не бійся. Я поруч.»

Леся різко відштовхнула його.

— Не торкайтеся мене.

Максим відступив.

Вона важко дихала.

— Я згадала її.

— Віру?

Леся кивнула.

— Вона була моєю подругою.

Максим нічого не сказав.

— Чому я її забула?