Людина з минулого

— Кого я забула? — запитала Леся.

Максим мовчав.

За вікном ішов дощ. Вода тонкими струмками стікала по склу, а світло ліхтарів розтікалося жовтими плямами.

— Максиме.

— Я почув.

— Тоді відповідайте.

Він провів долонею по краю чашки.

— Ви не готові.

— Не вирішуйте за мене.

— Я вже одного разу вирішив.

Леся завмерла.

— Що це означає?

Максим підняв на неї очі.

— Те, що я не мав права мовчати.

Вона довго дивилася на нього.

— Ви були зі мною тієї ночі?

— Так.

— Під час аварії?

— До неї.

У Лесі пересохло в роті.

— Тобто...

Вона не договорила.

Максим кивнув.

— Ми були разом.

Одне речення.

Усього три слова.

Але після них у голові Лесі ніби щось обірвалося.

Вона дивилася на нього й намагалася знайти хоча б одну емоцію, яка мала б виникнути.

Радість?

Страх?

Злість?

Нічого.

Лише порожнеча.

— Ми... були парою?

— Ні.

Леся нахмурилася.

— Тоді ким?

Максим гірко усміхнувся.

— У цьому й була проблема.

Вона відчула, як починає дратуватися.

— Я нічого не розумію.

— Я знаю.

— Ви можете говорити нормально?

— Можу.

Він зробив паузу.

— Ви були людиною, яку я любив.

Леся перестала рухатися.

Слова зависли між ними.

Вона відвела погляд.

— Але я вас не пам'ятаю.

— Я знаю.

— І ви просто жили всі ці роки?

— Так.

— Де?

— Тут.

— У цьому місті?

— Так.

— Ви одружилися?

Максим ледь усміхнувся.

— Ні.

— Чому?

— Не зміг.

Леся нічого не відповіла.

Офіціантка підійшла до столика.

— Вам щось іще?

— Ні, дякую, — сказала Леся.

Жінка пішла.

— Я хочу додому.

Максим кивнув.

— Добре.

Вона встала.

— Більше не пишіть мені.

Він не заперечував.

— Добре.

Леся взяла сумку.

— І не приходьте до книгарні.

— Добре.

Вона зробила кілька кроків.

Потім зупинилася.

— Максиме.

— Так?

Вона не повернулася.

— Якою я була тоді?

Він мовчав.

— Скажіть.

— Щасливою.

Леся заплющила очі.

— Я не пам'ятаю, як це.

— Я пам'ятаю.

Вона вийшла.

Додому Леся повернулася о 21:18.

У коридорі було темно.

Вона не вмикала світло.

Зняла пальто, поставила взуття біля батареї й пройшла на кухню.

На столі лежала чашка, яку вона залишила вранці.

У ній застиг чай.

Леся відкрила холодильник.

Постояла перед ним.

Закрила.

Їсти не хотілося.

Вона сіла на підлогу біля кухонної шафи.

Так іноді робила в дитинстві, коли було страшно.

Сиділа й чекала, поки страх стане меншим.

Але цього разу він не ставав меншим.

Вона взяла телефон.

Відкрила галерею.

Почала переглядати старі фотографії.

На деяких фотографіях вона була сама.

На інших — із друзями.

Випускний.

День народження.

Море.

Кав'ярні.

Парк.

Вона перегортала одну за одною.

І раптом побачила фотографію, яку ніколи раніше не помічала.

Вона стояла біля річки.

На ній був той самий світлий светр, що й на фотографії Максима.

Леся збільшила зображення.

На краю кадру була чиясь рука.

Чоловіча.

На зап'ясті — темний шкіряний браслет.

Її серце стиснулося.

Вона збільшила ще.

У пам'яті щось ворухнулося.

Темний браслет.

Тепла долоня.

Чийсь сміх.

Вона різко відклала телефон.

— Ні.

Через кілька секунд знову взяла.

Відкрила фотографію.

Подивилася на дату.

17 червня 2017 року.

Леся прошепотіла:

— Сімнадцятого...

І раптом згадала ще дещо.

Не подію.

Запах.

Парфуми.

Деревний, трохи гіркий запах.

Такий самий, як у Максима.

Вона відчула, як по руках побігли мурашки.

Телефон завібрував.

Невідомий номер.

Леся не хотіла брати слухавку.

Але взяла.

— Алло?

Кілька секунд — тиша.

Потім жіночий голос:

— Ти зустрічалася з Максимом?

Леся застигла.

— Хто це?

— Неважливо.

— Звідки у вас мій номер?

— Це зараз не головне.

— Тоді що головне?

Жінка кілька секунд мовчала.

— Якщо він розповів тобі про ту ніч...

Леся стиснула телефон.

— Що?

— Не вір йому.

— Чому?

— Бо він не сказав тобі всього.

— А ви скажете?

На іншому кінці запала тиша.

Потім жінка тихо сказала:

— Я була там.

Леся відчула, як похололо все тіло.

— Хто ви?

Але дзвінок уже завершився.

Наступного ранку Леся прийшла до книгарні раніше, ніж зазвичай.

О 07:42.

Вона відчинила двері, увімкнула світло й одразу пішла до старої шафи в підсобці.

Там зберігалися документи, старі накладні, рекламні матеріали.

Іноді — речі, які ніхто не наважувався викинути.

Леся сама не знала, що шукає.

Але була впевнена: якщо вони з Максимом справді знали одне одного десять років тому, десь має залишитися слід.

Вона відкрила нижню шухляду.

Старі блокноти.

Квитанції.

Фотографії.

І маленький чорний записник.

Вона витягла його.

На першій сторінці було написано:

«Не забути.»

Почерк був її.

Леся перегорнула сторінку.

Там було лише одне речення.

«Якщо колись я забуду Максима — значить, так було потрібно.»

Вона завмерла.

А під цим реченням стояла дата.

18 червня 2017 року.

Наступного дня після тієї фотографії.

Леся повільно сіла на підлогу.

І вперше подумала:

можливо, вона забула не випадково.

Можливо, десять років тому вона сама попросила себе забути.