Те, чого Леся не пам'ятала

— Ви помиляєтеся, — сказала Леся.
Вона сама почула, наскільки невпевнено прозвучав її голос.
Максим не відповів.
Він стояв навпроти неї, поклавши руки в кишені пальта, і дивився так, ніби чекав, коли вона сама дійде до чогось.
— Я ніколи вас не бачила.
— Добре.
— Не «добре». Ви повинні мені пояснити.
— Я поясню.
— Зараз.
Максим перевів погляд на фотографію.
— Не тут.
Леся нервово засміялася.
— А де? У вас вдома?
— Ні.
— У мене?
— Теж ні.
— Тоді де?
Він подивився на годинник.
— Сьогодні о сьомій.
— Я не прийду.
— Прийдете.
Леся стиснула фотографію в руці.
— Ви занадто багато про мене думаєте.
— Можливо.
— Ви навіть не знаєте мене.
Максим подивився їй прямо в очі.
— Знаю.
Від цих двох слів у неї по спині пробіг холод.
Вона хотіла поставити ще десятки запитань.
Хто він?
Де вони зустрічалися?
Чому вона нічого не пам'ятає?
Що означає цей напис?
І найголовніше — чому на фотографії вони виглядали так, ніби знали одне одного дуже давно?
Але замість цього вона сказала:
— Ідіть.
Максим кивнув.
Підійшов до дверей.
Вже виходячи, він зупинився.
— Лесю.
Вона не відповіла.
— Не намагайтеся згадати все одразу.
Вона різко підняла голову.
— Чому?
Він подивився на неї кілька секунд.
— Бо деякі спогади повертаються не самі.
І пішов.
До обіду Леся не могла зосередитися.
Вона тричі пробила одному покупцеві неправильну суму.
Забула замовити каву.
Поклала книгу не на ту полицю.
А коли Оксана, її колега, запитала:
— Ти що, закохалася?
Леся мало не впустила коробку.
— Що?
— Ти вже п'ятнадцять хвилин дивишся в одну точку.
— Просто не виспалася.
Оксана хитро примружилася.
— Ага.
— Що «ага»?
— Нічого.
— Ти мене дратуєш.
— Значить, усе нормально.
Леся хотіла усміхнутися, але не змогла.
У голові весь час крутилася фотографія.
Вона дістала її з кишені.
Розгорнула.
Подивилася ще раз.
Дівчина на фото була схожа на неї.
Але водночас зовсім інша.
У неї було довге волосся, яке Леся давно обрізала.
Світлий светр.
Великі сережки.
І усмішка.
Леся майже ніколи не усміхалася так.
Вона перевернула фотографію.
Напис.
«Іноді одна хвилина чужої ніжності коштує людині кількох років життя.»
Вона провела пальцем по літерах.
І раптом...
Щось промайнуло.
Не спогад.
Швидше відчуття.
Тепла долоня на її щоці.
Запах чоловічого парфуму.
Тихий голос:
— Не бійся.
Леся різко відклала фотографію.
Серце шалено калатало.
— Лесю?
Вона підняла голову.
Оксана стояла поруч.
— Ти зблідла.
— Все добре.
— Точно?
— Так.
Вона сховала фотографію.
— Мені просто душно.
Оксана відкрила вікно.
Холодне повітря увірвалося до приміщення.
Леся підійшла до нього.
Подивилася вниз.
На тротуарі стояв Максим.
Він дивився просто на книгарню.
На неї.
Їхні погляди зустрілися.
Леся відступила від вікна.
О сьомій вона все-таки прийшла.
Сама не розуміла навіщо.
Місце зустрічі Максим обрав дивне — маленьке кафе біля річки, де ввечері майже не було людей.
Леся сіла за столик біля вікна.
Замовила чай.
Через п'ять хвилин прийшов Максим.
Він сів навпроти.
— Дякую, що прийшли.
— Я прийшла не через вас.
— А через що?
— Хочу знати правду.
Максим кивнув.
— Добре.
Він дістав із кишені телефон.
Поклав його на стіл.
— Десять років тому ви знали мене.
— Десять?
— Так.
— Мені було вісімнадцять.
— Дев'ятнадцять.
Леся нахмурилася.
— Звідки ви знаєте?
— Бо я був поруч.
Вона мовчала.
Максим подивився у вікно.
— Ви тоді були іншою.
— Якою?
Він ледь усміхнувся.
— Ви багато сміялися.
Леся відчула дивний біль у грудях.
— Що сталося?
Максим не відповів одразу.
Офіціантка принесла чай.
Вони обоє мовчали, поки вона не відійшла.
— Ви потрапили в аварію, — нарешті сказав Максим.
Леся завмерла.
— Яку аварію?
— Ви не пам'ятаєте?
— Ні.
— Саме тому я тут.
Леся стиснула чашку.
— Що було після аварії?
Максим подивився на неї.
— Ви провели в лікарні майже три тижні.
— Чому я нічого цього не пам'ятаю?
— Вам сказали, що це наслідок травми.
— А насправді?
Він замовк.
Леся відчула, як усередині все стискається.
— Максиме.
— Я не знаю, чи варто вам це зараз говорити.
— Ви прийшли через десять років, принесли фотографію, сказали, що я залишила вам номер, і тепер вирішили, що мені не варто знати правду?
— Я боюся, що правда може нашкодити вам.
— А брехня не шкодить?
Він подивився їй в очі.
І вперше за весь вечір у його погляді з'явилося щось схоже на біль.
— Саме брехня вже нашкодила вам.
Леся мовчала.
— Хто брехав?
Максим опустив очі.
— Людина, якій ви тоді найбільше довіряли.
— Хто?
Він не відповів.
— Максиме, хто?
Він підняв погляд.
— Я не хочу називати її ім'я.
— Чому?
— Бо хочу, щоб ви самі згадали.
Леся відкинулася на спинку стільця.
— Я нічого не згадаю.
— Згадаєте.
— Звідки така впевненість?
Максим тихо сказав:
— Бо ви вже почали.
І в ту ж секунду Леся згадала.
Темну кімнату.
Дощ за вікном.
Свої руки.
І чоловічий голос, який шепотів:
«Якщо ти мене зараз відпустиш, я більше не повернуся.»
Вона різко заплющила очі.
— Леся?
Вона відкрила їх.
Максим сидів навпроти.
— Ви в порядку?
Леся дивилася на нього.
І вперше за десять років їй стало страшно від власної пам'яті.
Бо вона почала розуміти:
можливо, вона забула не подію.
Можливо, вона забула людину.