Номер, якого не було

Леся перечитала повідомлення ще раз.
«Ви залишили його мені кілька років тому.»
Вона дивилася на екран так довго, що той згас.
Ні.
Цього не могло бути.
Вона б пам'ятала.
Леся взагалі добре пам'ятала цифри, дати, обличчя. Особливо те, що стосувалося неприємних подій.
Вона знову розблокувала телефон.
Повідомлення нікуди не зникло.
Номер був незнайомий.
Ім'я — Максим.
Вона відкрила контакти.
Нічого.
Жодного Максима.
Леся зайшла в історію дзвінків.
Нічого.
У месенджері — теж порожньо.
Вона набрала:
«Я не залишала вам свій номер.»
Відповідь прийшла майже одразу.
«Залишали.»
Леся відчула, як у грудях стислося.
«Коли?»
Цього разу він не відповів.
Минуло дві хвилини.
П'ять.
Десять.
Леся відклала телефон.
— Ідіотка, — прошепотіла вона сама собі. — Навіщо ти взагалі відповіла?
Вона вимкнула звук на телефоні й поклала його екраном донизу.
Потрібно було спати.
Завтра на роботу.
О восьмій тридцять — відкрити книгарню.
О дев'ятій — прийде постачальник.
Об одинадцятій — дівчина з університету забере замовлені книги.
О сьомій вечора — додому.
Звичайний день.
Вона любила звичайні дні.
У них не було сюрпризів.
Не було несподіваних людей.
Не було минулого.
Але заснути вона так і не змогла.
О 03:17 Леся прокинулася.
Вона не знала чому.
У кімнаті було темно.
Телефон показував 3:17.
Звуки дощу все ще тихо грали з динаміка.
Вона кілька секунд лежала нерухомо.
Прислухалася.
Тиша.
Потім — ледь чутний звук за дверима квартири.
Наче хтось провів рукою по ручці.
Леся різко сіла.
Серце забилося так сильно, що вона відчула його в горлі.
Вона не дихала.
Ще раз.
Тиша.
Вона повільно встала з ліжка.
Підійшла до дверей.
Не вмикаючи світла.
Подивилася у вічко.
Порожній коридор.
Жовте світло лампи.
Нікого.
Леся стояла там ще хвилину.
Потім повернулася до кімнати.
Взяла телефон.
Екран засвітився.
Нове повідомлення.
«Не відчиняйте двері.»
Леся застигла.
Вона не знала, що страшніше.
Саме повідомлення.
Чи те, що воно прийшло саме зараз.
Вона набрала:
«Ви біля моїх дверей?»
Три крапки з'явилися майже одразу.
Зникли.
З'явилися знову.
Потім:
«Ні.»
І ще одне.
«Але я знаю, хто там.»
Леся перестала дихати.
Вранці вона прокинулася на дивані.
Навіть не пам'ятала, коли заснула.
Телефон лежав поруч.
Останнє повідомлення від Максима вона перечитала ще раз.
Потім видалила всю переписку.
Заблокувала номер.
І тільки після цього відчула полегшення.
— Все, — сказала вона вголос. — Закінчилося.
Вона пішла на кухню.
Налила воду в чайник.
Відкрила холодильник.
Всередині майже нічого не було.
На полиці лежали два яйця, половина лимона і відкритий йогурт.
Леся подивилася на годинник.
07:26.
Вона запізнювалася.
Зробила собі бутерброд, випила кілька ковтків кави й вибігла з квартири.
Біля дверей зупинилася.
Подивилася на замок.
Їй хотілося перевірити його ще раз.
Але вона змусила себе піти.
На сходах зустріла сусідку з другого поверху.
— Доброго ранку, Лесю.
— Доброго.
— Погано спала?
Леся зупинилася.
— Чому ви питаєте?
Жінка усміхнулася.
— Очі червоні.
— А... так. Просто не виспалася.
— Знову сни?
Леся мовчала.
Сусідка пішла вниз.
А вона залишилася на сходах.
Знову сни?
Ці слова чомусь зачепили її.
Бо сусідка не могла знати.
Ніхто не знав.
Про сни Леся нікому не розповідала.
Книгарня зустріла її запахом паперу, пилу й ранкової кави.
Леся ввімкнула світло.
Зняла пальто.
Поставила сумку під стіл.
Усе було як завжди.
Вона навіть усміхнулася.
Можливо, вчора справді була просто втомлена.
Можливо, Максим — звичайний дивний чоловік.
Можливо, повідомлення було дурним жартом.
Можливо...
— Доброго ранку.
Леся завмерла.
Цей голос вона впізнала одразу.
Вона повільно підняла голову.
Максим стояв біля входу.
Без парасолі.
Без книги в руках.
Спокійний, наче вони вчора не розмовляли про речі, від яких вона майже не спала всю ніч.
— Я ж вас заблокувала, — сказала Леся.
— Знаю.
— Тоді як...
— Я не прийшов через телефон.
Вона дивилася на нього.
— Навіщо ви тут?
Максим підійшов ближче.
Поклав на прилавок невеликий білий конверт.
— Це ваше.
Леся не торкнулася його.
— Що це?
— Відкрийте.
— Я не буду.
— Будете.
Його голос був тихим.
Не погрозливим.
Саме це чомусь налякало її більше.
Леся взяла конверт.
Відкрила.
Всередині була фотографія.
Стара.
Трохи пожовкла по краях.
На ній була дівчина.
Молода.
Їй було років двадцять.
Леся впізнала її одразу.
Це була вона.
А поруч...
Максим.
Вона відступила на крок.
— Ні.
Максим мовчав.
— Цього не може бути.
Вона перевернула фотографію.
На звороті був напис.
Почерк вона теж упізнала.
Власний.
«Іноді одна хвилина чужої ніжності коштує людині кількох років життя.»
Леся відчула, як у неї похололи пальці.
— Де ви це взяли?
Максим подивився на неї.
— Ви самі мені дали.
— Я вас не пам'ятаю.
Він довго мовчав.
А потім сказав:
— Я знаю.
І саме тоді Леся зрозуміла.
Він прийшов не для того, щоб познайомитися з нею.
Він прийшов тому, що колись вони вже зустрічалися.
А вона забула.
Або...
Її змусили забути.