Молода Баба Яга

1

Великі чисті оченята

Тихенько блимають на світ,

Кругом квакочуть жабенята

І розпустивя дивоцвіт.

Водяничок готує кашу,

Змія приносить молоко.

А розпочну я казку нашу

Про п’ятерічне дівчатко́.

Давним-давно, коли на Землю

Лягав густий килим з лісів,

Стояла хатка ген за гре́блев

І чоловік в задумі сів.

Жили із жінков не багато,

Великих статків він не мав:

Кусок городу й стара хата

Ще й дев’ять діток бог їм дав.

Але найменше їх дівча́тко,

Уже ішов їй п’ятий рік,

Все не могла на ноги стати

Й була приречена навік.

Тоді часи були суворі -

Або — працюй, або — вмирай.

Якщо спіткали тебе хворі -

Тоді вже — в пекло, або — в рай.

Ще повагався він годину,

потім узяв великий міх,

Поставив там свою дитину

І на болото поволік.

Там і зосталося дитятко

І, може, згинуло б давно,

Якби не добре жабенятко,

Що вмить спустилося на дно.

На дні жив дядько Водяник

В своїм зеленому жупані.

Він жабеняток слухать звик

І лікувати міг всі рани.

Зібрав наш дядько на болоті

Всіх жабенят, змій і вужів

І наказав приносить в роті

Для дівчинки усіх харчів.

Дівча́ росло, на ноги стало,

Ішов шістнадцятий їй рік.

І знала вже вона чимало

На свій такий ще юний вік.

Навчилась трави всі збирати,

Гіпнозу вчилась у змії,

Сам Водяник навчив пірнати,

Співати вчили солов’ї.

В лісі дівча блукать любило

Й одного дня гулять пішло.

Стежками й хащами бродило

Й печеру ди́вную знайшло.

В прохід тихенько прошмигнула -

Війнула мертва тишина.

Й в діру глибоку посковзнулась

І покотилась аж до дна.

2

Вже вечоріє над вербою,

Сховався вітер у траві,

Кажан летить понад водою,

Джижчать тихенько комарі.

Стелиться дим понад болотом,

Булькоче зілля в казанку.

Зібралась відьма на охоту,

Нова мітла стоїть в кутку.

Муркоче котик коло печі,

Давно навчився говорить:

“Візьми, Яга, хустку на плечі.”

Яга задумалась, мовчить.

Великі очі, стан високий,

Чорніє довгая коса.

Пройшло від тоді пару років,

Як жінка творить чудеса.

“Яга, ти чуєш? Ніч холодна, -

Муркоче котик, не вгава́, -

А щоб не була ти голодна,

Дві паляниці я поклав.”

“Спасибі, друже. Ніц не треба, -

Яга пробурмотіла в ніс. -

Мені би було світле небо

І аби швидко вітер ніс.”

Мітлу вхопила, взяла ступу,

Три рази глипнула на ліс,

Не встигла раз четвертий тупнуть,

Як вітер вже її поніс.

Ніч темна. Місяць виглядає

З-за хмари чорної вгорі.

Сова внизу крильми махає,

Мишей лякає у норі.

Вже ліс минула. Лежить поле.

Яга спустилась на краю.

Колись богатирів чимало

Лягло тут в чесному бою.

Тепер кругом літають кру́ки,

Лежать обглодані кістки́.

Земля ще чує біль та муки.

Шукають здобичі вовки́.

Взялась Яга кістки збирати.

“Ось цю гомілку і стегно.

Мені б ще очі десь дістати.

Їх я шукаю вже давно.”

Сірів вже ранок у тумані.

З кістками міх Яга несла́.

Десь щебетала пташка рання.

Сова летіла до дупла.

Ще промінь сонячний не видно,

Яга спішить щодуху в ліс.

Минула хатку свою рідну.

А вітер швидко її ніс.

Ще верств зо тридцять пролетіла

І приземлилась в гущині́.

Кругом швиденько огляді́лась

І зникла, наче уві сні.

Яга в печері опинилась.

Знайомі стіни вже давно.

Й згадала, як вперше котилась

В підземний світ на саме дно.

3

Коли була іще дівчиськом,

Минуло їй шістнадцять літ.

Про чудеса не чула й близько.

Весело глипала на світ.

І в день, коли сюди попала -

У підземелля лячний світ -

Довгенько там в пітьмі блукала.

Із страху аж вилазив піт.

Десь вдалині світло тьмяніло.

Туди дівчи́на і пішла.

В очах аж в неї потемніло,

Як зрозуміла, де була.

Ходили ду́хи по печері:

Хтось одноногий, хтось — без рук.

Кипіла в казані вечеря.

В кутку хтось корчився від мук.

Одні — шептали щось про себе,

Одні — ридали, як маля.

Не бачили давно тут неба,

Сховала їх давно земля.

В це царство темне, потойбічне,

Живим ніхто ще не ходив.

І духи жили тут одвічно

Й могли творить багато див.

Дівча́ стояло, ледве ди́ха:

“Куди тікати? Куди йти?

Як оминути цього лиха?

Як не накликати біди?”

Зачули духи щось нела́дне.

Враз озирнулись на дівча:

“Сюди попасти дуже складно.” -

Озвався дух, що вік мовчав.

“Хоч тіл у нас давно немає,

Ти нас, дівчи́но, не лякайсь.

Всіх наміри ми добре знаєм,

Тому від нас ти не ховайсь.

Ми, духи, вже давно просили

В небес, вогню і у води,

Щоб допомогу вищі сили

Направили до нас сюди.

Хоч шкоду іноді приносим,

Ти нас у цьому не вини.

Завжди голодні й їсти просим,

Заходим іноді у сни.

Та нас тепер спіткало горе -

Не стало нашого царя.