РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Темрява не принесла спокою. Вона була щільною, задушливою і пульсувала в такт ударам гарячого Астара на грудях. Марта розплющила очі, але перед ними все ще пливли червоні кола. Повітря здавалося настільки важким, ніби вона намагалася дихати розплавленим свинцем.

— Жива. Слава богам, жива, — пролунав над нею знайомий, здивований голос Купали.

Марта різко сіла, притиснувши руку до грудей. Шкіра там пекла, ніби випалена клеймом, але медальйон поступово остигав, перетворюючись на звичний холодний метал. У пам'яті досі луною віддавався голос Ружени: «Не довіряй нікому... Ні живим, ні мертвим...». Слова сестри обпекли свідомість сильніше за будь-який вогонь. Чи була то справжня Ружена, чи лише витвір її власного збожеволілого від болю розуму? Астари брехні не прощають, але й привиди тут поводяться надто реально.

— Ти надто швидко пірнула в потойбіччя, дівчино, — Купала стояла поруч, витираючи спітніле чоло тилом долоні. У її очах читався незвичний для відьми страх. — Твоя кров прокинулася занадто різко. Якщо так піде далі, морок усередині тебе почне пожирати тебе швидше, ніж ти навчишся ним керувати.

Марта не відповіла. Вона дивилася на власні руки, що досі тремтіли. У пальцях відчувався дивний, хижий свербіж — відлуння тієї первісної сили, якою Ружена знищила потвор. «Є лише ти. І твоя кров. І твоя сила».

— Піднімайся, — голос Купали став суворим. — Тобі потрібен відпочинок, але часу немає. Твій зв'язок із потойбіччям тепер занадто помітний. Примари й тіні відчувають його так само чітко, як хижаки відчувають кров.

Вони рушили далі вузькою лісовою стежкою. Ліс навколо здавався ворожим: кожне дерево виглядало як застигла фігура з її кошмару, а кожен подих вітру нагадував той самий болісний шепіт.

Вони вийшли на невелику галявину, освітлену блідим світлом місяця, де на них уже чекав він. Той самий незнайомець. Той самий чоловік у темному плащі, який підібрав її в лісі, захистив від потвор і привіз до Чорнодолу. Він стояв, притулившись плечем до стовбура, і дивився на неї з тією самою нестерпною, холодною посмішкою.

Марта відчула, як усередині все стискається від ненависті й тривоги. Вона досі не знала ні його імені, ні чого він від неї хоче. Але вона пам'ятала коло. Пам'ятала, як він штовхнув її туди. Пам'ятала, як стояв і дивився, поки вона кричала.

— Ну от і зустрілися, пташко, — його голос пролунав низько і знущально, відбиваючись від дерев порожнім відлунням. — Я бачу, потойбіччя тебе не надто змінило. Така ж вперта і дурна.

Марта спалахнула.

— Ти, — прошипіла вона, роблячи крок уперед. — Ти штовхнув мене в те коло! Ти знав, що я буду страждати! Ти знав, що я буду кричати!

— Так, — відповів він спокійно. — І що з того?

— Що з того?! — Марта мало не задихнулася від люті. — Я мало не померла!

— Але не померла, — він знизав плечима. — Різниця очевидна.

— Ти... — вона стиснула кулаки, намагаючись втриматися. — Ти просто використав мене!

— Я не використав тебе, — відрізав він, і в його голосі вперше промайнуло щось схоже на емоцію. — Я зробив те, що мав зробити. Інакше ти б зараз не стояла тут.

— Я тебе ненавиджу.

— Це взаємно.

Вони стояли одне навпроти одного, і повітря між ними іскрилося від напруги. Купала стомлено зітхнула і підійшла до них.

— Досить, — різко сказала вона. — Обидва. Ви можете вбивати одне одного потім. Зараз треба поговорити.

Вона обернулася до Марти.

— Цей чоловік, якого ти так люто ненавидиш, — почала вона, — від сьогодні твій наставник.

Марта завмерла.

— Що?

— Ти чула, — Купала подивилася на неї спокійно. — Він буде вчити тебе всьому, що потрібно знати відьмі. Магії. Контролю. Бою. Він буде поруч. Постійно.

— Ні, — Марта похитала головою. — Ні. Я не хочу. Він штовхнув мене в коло. Він обманув мене. Він...

— Він врятував тебе, — перебила Купала. — Якби не він, ти б зараз була мертва. Або гірше — ти б стала тінню в тому лісі, як твоя сестра.

Марта замовкла. Слова Купали були жорстокими, але правдивими.

— Чому він? — прошепотіла вона. — Чому не ти?

— Бо я не мольфар, — відповіла Купала. — Я відьма. Я можу навчити тебе, як варити зілля, як читати знаки, як захищатися від проклять. Але твоя сила... вона інша. Вона темніша. Вона потребує того, хто знає, як приборкати морок. А це вміє лише він.

— Він мене ненавидить.

— Він нікого не любить, — Купала знизала плечима. — Це не означає, що він не може тебе навчити. І не означає, що він тобі не потрібен.

Марта відвернулася. Вона дивилася на темні дерева, намагаючись заспокоїтися. Але лють не зникала. Вона пульсувала в крові, змішуючись із болем від Астара, і змушувала її руки тремтіти.

— Мене звуть Святозар, — раптом промовив він, і вона різко обернулася. — І віднині твоє життя належить мені. Звикай до цього, Марто.

Вона вперше почула його ім'я. І воно відгукнулося в її крові дивним, тривожним дзвоном. Святозар. Мольфар. Її наставник.

— Я ніколи не буду твоєю, — прошипіла вона.

— Побачимо, — відповів він, і в його очах спалахнула та сама нестерпна посмішка.

---

Перший тиждень навчання був пеклом.

Святозар не давав їй ані секунди перепочинку. Він змушував її читати руни до світанку, медитувати до знемоги, повторювати рухи, які здавалися безглуздими. Він не пояснював. Не хвалив. Не сварив. Лише дивився своїми золотими очима і кидав короткі накази.

— Ще раз.

— Не так.

— Погано.

— Ще раз.

Марта падала від виснаження, але вставала. Вона ненавиділа його. Але вона почала відчувати силу. Астар на грудях більше не пік так, як раніше. Вона вчилася його слухати. Вчилася контролювати.

Але найгірше було не навчання. Найгірше було те, що вона почала його помічати. Те, як він рухався. Те, як він дивився. Те, як його пальці торкалися її руки, коли він виправляв її жести. Вона ненавиділа себе за це. Але не могла зупинитися.

Одного вечора, коли вона вже майже не трималася на ногах, він підійшов до неї. У руці він тримав чашку з відваром.

— Пити, — сказав він.

— Я не хочу, — Марта відвернулася.

— Це не прохання.

Вона взяла чашку. Відвар був гарячий, і вона обпекла пальці.

— Навіщо ти це робиш? — запитала вона тихо. — Навіщо ти взагалі тут?

Він довго мовчав. А потім відповів:

— Бо колись хтось зробив це для мене. І я вижив.

— Хто?

— Не твоє діло, — відрізав він, і в його голосі знову з'явилася та сама холодна сталь. — Пий. І йди спати. Завтра буде важче.

Марта допила відвар. І коли вона йшла до дверей, він раптом сказав:

— Марто.

Вона зупинилася.

— Що?

— Ти не така, як я думав.

Вона обернулася. Він стояв біля вікна, і в його очах горіло щось дивне. Щось, що змусило її серце калатати швидше.

— Яка саме? — прошепотіла вона.

— Жива, — відповів він. — І це дратує.

Він відвернувся до вікна. Марта вийшла, зачинивши за собою двері. І вперше за весь тиждень вона всміхнулася.

Наступного ранку Святозар зник.

Він не сказав куди. Не сказав коли повернеться. Просто пішов на світанку, залишивши Марту саму на краю галявини біля старих каплиць із коротким наказом: «Чекай. Тренуйся. Не роби дурниць».

Вона чекала. Тренувалася. Але дурниці робити не збиралася.