***

Площа Чорнодолу зустріла їх мертвою тишею.

Марта ніколи не бачила нічого подібного. Кам'яні брили, викладені у химерний спіральний візерунок, ішли від центру до країв, наче велетенське око, що дивилося в небо. По периметру стояли чорні статуї — потворні, викривлені фігури з обличчями, що застигли в крику. А над усім цим нависала та сама отруйно-зелена колона світла, що била з найвищої цитаделі в саме небо.

— Не зупиняйся, — прошипів незнайомець, тягнучи її за руку. — Вони вже близько.

Марта хотіла запитати, хто саме «вони», але повітря раптом розітнув той самий звук — глухий, важкий удар, ніби десь далеко впала велетенська брама. А потім ще один. І ще.

— Швидше! — Купала штовхнула її в спину, і вони побігли.

Вулиці Чорнодолу були лабіринтом. Вузькі, закручені, захаращені уламками старих стін і понівеченими деревами. З вікон на них дивилися тіні — живі, моторошні, вони не мали облич, але Марта відчувала їхні погляди на собі. Десь позаду чувся тупіт. Важкий, ритмічний, наче били в барабани.

— Хто це?! — закричала Марта, задихаючись.

— Ті, хто не хоче, щоб ти пройшла обряд, — відрізав незнайомець, не обертаючись.

— А ти хто?! Чому ти взагалі тут?!

Він не відповів. Лише прискорив крок.

Вони вирвалися за міські мури крізь пролом у старій стіні. За ним починався ліс — той самий, що дихав. Марта відчула, як повітря змінилося, стало густим, вологим, насиченим запахом прілого листя і чогось солодкуватого, схожого на розкладання. Велетенські, вкриті мохом стовбури здавалися кістяними пальцями велетнів.

Вони бігли, поки тупіт за спиною не стих. А потім Купала зупинилася.

— Досить, — видихнула вона, спираючись на стовбур. — Тут вони нас не дістануть. Ліс не пускає їх.

Марта зігнулася навпіл, намагаючись віддихатися. Легені горіли, ноги тремтіли, але вона була жива.

— Де... де ми? — прошепотіла вона.

— Там, де маєш бути, — відповів незнайомець.

Він стояв за кілька кроків від неї, і в його очах горіли ті самі хижі золоті іскри. Він дивився на неї так, ніби чекав на щось.

І тут Марта побачила.

Крізь туман, за десяток кроків, виднілося величезне коло. Але це не було коло з каміння. Це був велетенський, переплетений вузол із білого, наче кістка, коріння, що випирало з землі, утворюючи подобу сонця з гострими променями. А навколо нього, у повній тиші, стояли вони.

Жінки в довгих, чорних мантіях із глибокими каптурами. Їхні обличчя були приховані, але Марта відчувала на собі їхні погляди — важкі, свердлячі, позбавлені будь-яких емоцій.

— Що це? — прошепотіла Марта, відступаючи на крок.

— Твоя посвята, — відповів незнайомець.

І перш ніж вона встигла щось зрозуміти, він штовхнув її в спину.

Не грубо. Але досить сильно, щоб вона вилетіла на середину проклятого кола.

Земля під ногами виявилася холодною, наче лід. Вона хотіла кинутися назад, але повітря навколо раптом стало густим, як смола. Воно не пропускало її. Марта вдарила долонями в невидиму стіну, і з її грудей вирвався крик жаху.

— Ти! — закричала вона, обертаючись до нього. — Це був план?! Ти знав?!

Він стояв на межі кола, схрестивши руки на грудях. Його обличчя було спокійним, майже відстороненим.

— Ліс не приймає тих, хто йде за власним бажанням, — відповів він. — Лише тих, хто стоїть на межі смерті. Інакше обряд не спрацює.

— Ти... ти просто використав мене! — Марта відчула, як сльози підступають до очей. — Я тобі довіряла!

— Дарма, — відрізав він холодно. — Я ніколи не просив твоєї довіри.

Жінки в мантіях одночасно, як одна, підняли руки. З-під їхніх каптурів почувся тихий, монотонний шепіт. Він не був схожий на слова. Це було шипіння, схоже на шурхіт сухого листя.

Астар на грудях Марти раптом розжарився до стану пекучої лампи. Вона закричала від болю, хапаючись за амулет, намагаючись відірвати його від шкіри, але срібний дракон, здавалося, вп'явся в неї пазурами.

І тоді світ навколо неї зник.

Вона стояла посеред туману.

Але це був не той туман, що в лісі. Він був сірий, безформний, і в ньому не було ні звуків, ні запахів. Лише порожнеча. І тиша. Така гнітюча, що Марта чула власне серцебиття — гучне, наче удари молота.

Вона зробила крок. Потім ще один. Під ногами не було землі — лише сіра, в'язка порожнеча, що тягнула вниз, наче болото. Вона йшла навмання, не розуміючи, куди йде, але відчуваючи, що мусить іти.

Раптом туман попереду розірвався.

Перед нею постав ліс. Але не той, у якому вона була хвилину тому. Це був ліс із кошмарів. Дерева — чорні, викривлені, без листя — стирчали з землі, наче кістки велетнів. Між ними плавали блакитні вогники, а з темряви долинали звуки — тихі, шепітливі, наче хтось кликав її на ім'я.

Марта обернулася. Позаду була лише порожнеча. Шляху назад не було.

— Господи... — прошепотіла вона, і її голос прозвучав глухо, наче вона говорила під водою.

Вона пішла вперед. Кожен крок відгукувався болем у кістках, але вона йшла. Бо знала: якщо зупиниться, станеться щось жахливе.

І воно сталося.

З темряви між деревами виринула постать. Висока, худа, з довгим сивим волоссям, що злиплося від вологи. Її обличчя було спотворене — очі горіли блакитним вогнем, а рот був розтягнутий у вічній посмішці, оголюючи гострі, як голки, зуби. Вона летіла над землею, простягаючи до Марти довгі, скрючені пальці.

Марта закричала і кинулася тікати.

Але потвори були всюди. Вони виринали з туману — потворні, викривлені фігури, що нагадували людей, але з обличчями, застиглими в агонії. Вони тягнули до неї руки, шепочучи щось незрозуміле. Їхні голоси зливалися в один гул, що заповнював голову, позбавляючи волі.

Марта бігла, задихаючись. Гілки дряпали обличчя, коріння хапало за ноги, але вона не зупинялася. Вона чула їх за спиною — важке дихання, шепіт, тупіт. Вони були близько.

— Допоможіть! — закричала вона в порожнечу. — Будь ласка!

Але ніхто не відповів. Лише шепіт ставав гучнішим, а потвори — ближчими. Одна з них схопила її за плече, і Марта відчула пекучий холод, що пронизав усе тіло. Вона закричала від болю і впала на коліна.

І тоді туман перед нею спалахнув.

Постать виринула з темряви — жінка з довгим чорним волоссям, що злиплося від вологи, і очима, що горіли блакитним вогнем. Але в її рисах не було агресії. Лише лють. Спрямована не на Марту.

— Геть! — крикнула вона, і її голос пролунав, наче грім.

Потвори відсахнулися. Завили, зашипіли, але не відступили. Жінка викинула руку вперед, і з її долоні вирвався потік блакитного полум'я. Воно вдарило в потвор, і ті з криком розсипалися на попіл.

Туман навколо розвіявся. Запала тиша.

Марта підвела голову. Жінка стояла перед нею, і тепер її обличчя було спокійним. Вона простягнула руку.

— Вставай, — сказала вона. — Ти не маєш тут померти.

Марта взяла її за руку і підвелася. Вона тремтіла, але була жива.

— Хто... хто ви? — прошепотіла вона.

Жінка гірко всміхнулася.

— Ти не впізнаєш мене? — вона схилила голову набік. — А я так довго чекала на тебе, сестро.

Марта відчула, як земля йде з-під ніг.

— Ружено? — прошепотіла вона. — Це... це ти?

— Я, — відповіла вона. — Точніше, те, що від мене залишилося.

Марта кинулася до неї, але Ружена відступила на крок.

— Не торкайся мене, — сказала вона тихо. — Я не жива. Я — лише відлуння. Частина цього проклятого місця.

— Що сталося? — Марта відчула, як сльози течуть по щоках. — Чому ти тут? Чому ти... така?

— Мене обманули, — відповіла Ружена, і в її голосі прозвучала така ненависть, що Марта мимоволі відступила. — Вони обіцяли мені силу. Вони обіцяли, що я зможу захистити тебе. А потім вони вбили мене. Забрали мою душу. І залишили тут гнити.

— Хто? — прошепотіла Марта. — Хто це зробив?

— Не довіряй нікому, Марто, — Ружена подивилася на неї з болем. — Нікому. Ні живим, ні мертвим. Ні тим, хто посміхається тобі в обличчя. Ні тим, хто ховається в тіні.

— Але... хтось же має бути на моєму боці...

— Нікого немає, — відрізала Ружена. — Є лише ти. І твоя кров. І твоя сила. Все інше — брехня.

Марта відчула, як щось усередині неї зламалося.

— Як мені вижити? — прошепотіла вона.

— Знайди його слабкість, — Ружена простягнула руку, але не торкнулася її. — Той, хто вбив мене, сильний. Але він не безсмертний. Його серце — його прокляття. Знайди його. І знищ.

Але її голос почав згасати. Туман навколо почав розсіюватися, і Марта відчула, як щось тягне її назад.

— Ружено! — закричала вона, простягаючи руку. — Не йди!

— Не довіряй нікому! — прошепотіла Ружена, перш ніж розчинитися в тумані. — Нікому...

І світ знову вибухнув болем.

---

Астар на грудях Марти палав так, ніби його розжарювали на вогні. Вона кричала, але не чула власного голосу. Тіло вигиналося дугою, пальці дряпали землю, а перед очима миготіли обличчя жінок у мантіях.

Вона відчувала, як щось чуже входить у неї. Щось темне, древнє, могутнє. Воно наповнювало кожну клітину, випалювало все людське, залишаючи по собі лише сиру, первісну силу.

— Тримайся! — кричала Купала десь на межі свідомості. — Ще трохи!

Але Марта вже не могла триматися. Світ навколо неї розколовся на друзки, і вона провалилася в темряву.