РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Кінь ішов шагом уже другу годину.

Ліс навколо рідшав неохоче, та ніч від того не світлішала. Густий, сизий туман ст стелився низько по травах, чіпляючись за стремена й кінські пута. Дощ вивітрився, але з обважнілих темних віттів усе ще зривалися важкі, крижані краплі, розбиваючись об плечі й залишаючи по собі липкий холод.

Марта мерзла.

Сукня давно всохла на тілі кістлявою крижаною бронею, волосся злиплося біля скронь лісовою вологою, а онімілі ноги ледь трималися в стременах. Вона сиділа позаду незнайомця, до хрусту в пальцях намагаючись триматися на мінімальній відстані — так, аби не торкатися його спини.

Спершу вона впиралася долонями в сідло. Потім — зачепилася за край його грубого шкіряного плаща. Але коли жеребць раптом легко й хижо перемахнув через повалене вітровалом дерево, Марта рефлекторно вчепилася пальцями в його плечі.

Він навіть не обернувся. Лише правий кутик його губ ледь помітно сіпнувся — не так від усмішки, як від давньої звички глузувати з чужої слабкості.

— Навіть не думай сміятися, — вицідила вона, миттєво відсмикуючи руки, ніби обпеклася.

— Я мовчу, — відгукнувся він.

Його голос — низький, із хриплуватим оксамитовим надломом — за кілька годин зрісся з шумом нічного лісу так сильно, що здавалося, ніби говорить сама темрява.

— Але ти посміхаєшся.

Він ліниво провів долонею по спітнілій шиї коня, заспокоюючи звіра. — Може, мені просто подобається твій настрій.

— Чим же?

— Ти надто люта для людини, яка замерзла до синяви.

Марта різко вскинула підборіддя. — Я зараз можу зробити так, що тобі стане не до жартів.

— Тесаком?

Вона забарилася на секунду, шукаючи важелю. — Наприклад.

— Я його бачив, — він ущипливо скосив голову, і світле пасмо вологого волосся впало йому на лоб, затінюючи погляд. — Вражаюча заліззяка.

— Не глузуй.

— І не думав.

— Глузуєш.

— Зовсім трохи.

Марта люто фиркнула, відвертаючись до темних стовпів лісу.

Кілька миль вони подолали в мовчанні — такому щільному, що чути було лише рівне дихання коня й глухий стукіт копыт по вологому чорнозему. Нарешті крижаний вітер остаточно вичавив із неї залишки терпіння.

— Довго ще?

— Що саме?

— До цього твого Чорнодолу.

Хлопець затягнув пальцями шкіряний ремінець на повідді, не зводячи очей із дороги. — Приблизно година.

Марта різко нахилилася вперед, ледь не збивши його з рівноваги. — Що?!

Жеребць підірвався від різкого руху, захрапівши.

— Тихо, — прошипів він, різко смикнувши повід і втихомирюючи коня. Його пальці на збруї напружилися, як сталеві пружини. — Якщо хочеш побачити Чорноділ не з вивороту, не лякай звіра.

— Ти сказав — година?

— Близько того.

— Ти знущаєшся?

— Жодного разу.

— Я була впевнена, що ми вже біля самої межі!

— Ми й так біля неї.

— Ти щойно сказав про цілу годину!

Він важко видихнув через ніс і на міть примружив очі, збираючи терпіння. — Марто...

Вона застигла на півслові, відчуваючи дивний холодок від того, як легко й природно її ім'я зривалося з його губ. — Що?

Він знову відвів погляд уперед.

Марта подалася ближче, вдихаючи запах мокрої шкіри, гіркого тютюну й чогось гострого, схожого на розтерті стебла полину. — Звідки ти знаєш моє ім'я?

Він навіть не поворухнувся. — Знаю.

— Я не називала його тобі.

— Знаю.

— Тоді яким бісом...

— Це справді має значення?

— Так.

— Чому?

— Бо мені не подобається, коли незнайомці з лісу знають про мене більше, ніж я сама хочу показувати.

Він помовчав кілька довгих секунд. Потім у куторгах його губ знову проскочила тінь кепкування. — Логічно.

— І?

— Що «і»?

— Я чекаю на відповідь.

— Дарма витрачаєш час.

Марта люто прикусила губу. — Ти робиш це навмисно. Розважаєшся?

— Життя в Чорнодолі надто нудне, щоб не користуватися моментом.

— Нестерпний.

— Мені часто про це кажуть.

Вона знову відвернулася, зціпивши зуби так, що заболіли щелепи. — А як звати тебе?

Цього разу він не відповів одразу. Вітер шурхнув по крайці його чорного плаща, огортаючи їхню трійку (бо і тварина здавалася частиною цього задуму) холодом. На самій шиї, там, де комір розійшовся від різкого руху, темнів дивний складний візерунок — чорне татуювання, схоже на переплетення колючих стебел чи луски. Марта вже помічала його райдужний відблиск у темряві, але зараз затримала погляд довше, ніж варто було.

Він відчув це одразу. Одним різким рухом хлопець підтягнув комір вище, ховаючи мітку. — Не скажу.

— Чому це?

— Не маю бажання.

— Залізна логіка.

— Зате чесно.

— Тоді я теж забираю своє ім'я назад.

Він тихо й коротко засміявся — в цьому звуці не було веселощі, лише темна повага до її впертості. — Пізно. Я його вже знаю.

— Чудово. Значить, ми граємо не на рівних.

— Ти ж не знаєш мого.

— Саме тому я й вимагаю відповіді.

— І саме тому ти її не отримаєш.

Марта подивилася на його широку спину з таким виразом, ніби збиралася пробити в ній дірку поглядом. — Ідіот.

— Можливо.

— Ти взагалі... у своєму розумі?

— Ніколи не прагнув перевіряти.

Вона коротко, злосливо пирхнула. — Ти ненормальний.

— Це звучить ближче до істини.

Кінь раптом збавив хід, перейшовши на широкий кроковий ступінь. Хлопець підняв голову, вдивляючись у нічну імлисту пелену. — Дивись, — кинув він тихо.

— Що там?

— Просто дивись.

Марта підняла очі й затамувала подих.

За стіною столітнього лісу, далеко внизу, у величезній чаші гірської улоговини лежав Чорноділ.

Це не було звичайне місто. Величезні чорні стіни з нетесаного каменю охоплювали його гігантським кільцем, ніби затискаючи щось небезпечне всередині. Над дахами химерно згиналися темні гостроверхі башти, а незліченні вікна палали мертвим, фосфоричним жовтуватим світлом. У кількох місцях над міськими кварталами повільно пливли важкі, клуботкі скупчення блакитних вогників, а з найвищої цитаделі в саме небо стріляв тонкий, ледь тремтливий стовп зеленкуватого, майже отруйного світла.